Десь далеко співали італійці. Потім усе стихло. Село й долина поринули в нічне безгоміння, замріяна синь окутала гори; між ними сріблилося озеро.
Доктор нюхав кокаїн і бурмотів щось про індійську філософію — уривчасто, плутано без початку й кінця, про вічне повернення, про те, що людина — проклята істота й свої сексуальні комплекси успадкувала, либонь, ще від первісних форм свого буття — дикої кішки та собаки — і пронесла їх у собі через усі переродження.
Софі прихилилася до стіни. Вона була улюбленою ученицею професора.Осьтак, який багато вимагав і рідко хвалив. Міхаель ще тоді відзначив собі, що вона куди обдарованіша, ніж він. Тепер це нічого не важило. Важливою була тільки теорія визволення людства. Доктор відняв у неї все — вона вже не була навіть жінкою, а натомість не спромігся дати їй і сорока квадратних сантиметрів нового грунту, на якому вона могла б стояти. Вороття теж не було. «Той, хто колись вийшов з лісу, не може в нього повернутися»,— сказав їй доктор рік тому, коли вона, втративши всяку надію, спробувала була почати нове життя.
Кройц звисав з крісла. Рот у нього був роззявлений. З товстої нижньої губи, одвислої аж до безвольного підборіддя, стікала цівка слини, що все видовжувалась, поки, нарешті, не сягнула підлоги і обірвалася. Коли він підвів запитливий погляд і кивнув, простягаючи їй морфій, його обличчя спотворила невимовно моторошна посмішка.
Тієї миті її вощане обличчя востаннє прибрало виразу рішучої готовності й заразом безмежної зневаги. Вона взяла морфій. Широкими квапливими кроками доктор вибіг з кімнати.
Софі стала одною з перших жертв одкровень Зигмунда Фрейда, застосованих на практиці, Фрейда, який змінив обличчя світу. Поховали її в Локарно. За труною ніхто не йшов. Невдовзі кокаїн звів у могилу й самого доктора Кройца.
Міхаель почув новину через кілька днів у кав’ярні «Стефані» від Иоганнеса Воля. Йому похололо на серці. Наступного дня ввечері він виїхав до Берліна. Тепер, піднявшись незрівнянно вище, він так само не знав, шо діяти, як і п’ять років тому, коли стояв за лещатами.
з
Берлін — місто розлоге й рівне. Тому, хто виїздить з Берліна машиною, може видатись, що місту немає кін- ця-краю. Воно все тягнеться й тягнеться, поки, нарешті, втрачає свої обриси, розкидані вілли помалу переходять у замістя з мальовничими озерами, а далі — рівнина аж до самого моря, свіжий подих якого літньої ночі доноситься й сюди, оновлюючи повітря; і немає в світі іншого міста з таким здоровим та цілющим кліматом.
У Берліні зразкові, театри. Заслужено славляться опера й симфонічні концерти. Багато відчайдушних видавців, антикварів, театральних директорів. Праці навіть найсміливіших новаторів стають надбанням громадськості. Молодцй актор, юна актриса — кожен і кожна, хто на щось здатен, мають можливість виявити свій хист, а полум’яні й войовничі молодіжні журнали не щадять нікого. Місто над міста Берлін відкрите для нового, спрямованого у майбутнє мистецтва й літератури всього світу. Берлін усе вбирає й усе віддає. Нерви і мозок міста наелектризовані. Наелектризоване саме життя.
Такий був Берлін восени 1910 року, коли Міхаель одного дня зійшов з поїзда на Ангальтському вокзалі. Він подався в західну частину міста й найняв «а Йоа- хімшталерштрасе кімнату—за вісім марок на день, що в місяць становило значно більше, ніж він заплатив у Мюнхені за чотири роки. Через кілька днів він перебрався до іншої кімнати на Шаперштрасе — п’ятнадцять марок на місяць, але їх треба було платити наперед; з несподіванки Міхаель обурився й віддав гроші дуже неохоче. Платити наперед він вважав неподобством. 1 взагалі, життя в Берліні видалося йому не таким затишним, як у Мюнхені — місті художників. Доводилося напружувати якісь досі ще не використовувані м’язи й бути готовим до
