Ліза була розумна жінка, і вона любила Міхаеля.
Вже давно його мучило палке бажання навчитися писати і сказати все, що він має сказати. Але здійснилося це бажання якось уночі. Уві сні він написав роман на вюрцбурзькому небі — про пережите в школі. Все небо вкрилося карлючками й потемніло від чорнила, що злилося у величезну грозову хмару; зненацька вдарили тисячі блискавиць і підпалили Вюрцбург. Усе місто разом з учителем Дюрром перетворилось на попіл. Зате в грудях у Міхаеля перестало тиснути. А газети вже не друкували навіть оголошень — від першої до останньої сторінки були самі відгуки на його сенсаційний полум’яний роман.
Коли Ліза з Міхаелем обставляли своє помешкання, в них не було письмового стола для його кімнати. Один журналіст подарував Міхаелеві старий дубовий стіл, розхитані ніжки якого повідламувалися попід самою стільницею; їх склеїли, але вони знову відпали, і тоді ніжки зв’язали мотузками — всі чотири. Квадратний стіл добре прийшовся в куток, з правого боку, і спереду його підпирали стіни. З лівого боку було вікно. Але Міхаелеві здалося, що в нього надто навально вривається зовнішній світ, і він пришпилив до лівого краю стола лист картону.
Міхаель увімкнув настільну лампу, відступив трохи, милуючись своїм затишним, відгородженим від навколишнього світу робочим місцем, і сів за стіл. Перед ним лежав м’яко освітлений аркуш паперу, а в грудях у нього жив майбутній роман.
Він мав намір почати з опису старого вюрцбурзького мосту на Майні і то певної хвилі — городяни, світло, запахи, гомін, тридцять церковних дзвонів кличуть до вечерні, а через міст марширує взвод запорошених піхотинців. Він виразно бачив і чув усе це, тож залишалося тільки описати так, щоб і читач усе побачив і почув.
Але Міхаель бачив ту внутрішню картину набагато гостріше, ніж міг передати словами. До того ж речення ніяк не трималися купи, ставали просто накопиченням слів, з яких доводилося наново будувати фрази.
Він писав цілу ніч. Защебетали пташки. В кімнату вже соталося сіре вранішнє світло. Коли він ліг, у голові, мов розтривожений мурашник, роїлися слова.
Над першим реченням Міхаель просидів кілька тижнів. Потім зробив несподіване відкриття, що Друге^ й трете речення мусять тісно в’язатись із першим у якийсь незбагненний спосіб, коли самих слів замало. Крім того, треба писати лише про найсуттєвіше, а то зображення одної миті на мосту займе добрих півсотні сторінок.
Перших півсторінки Міхаель писав три місяці —день при дні, до пізньої ночі. Нарешті, якогось ранку він відчув задоволення. Відкинувшись назад, він прочитав уголос:
— «Зненацька завмер гуркіт підвід на нерівному бруку, перехожі ще вимахували руками, ворушили губами, але слів не було чути, повітря й будинки двигтіли,— то три десятки вюрцбурзьких церковних дзвонів погрозливо вдарили до суботньої вечерні. І з-поміж усіх дзвонів могутньо і всевладно виділявся соборний; він віддзвонив своє і змовк.
Знову почулися людські голоси й карбовані кроки загону запорошених піхотинців, що марширували через міст.
Призахідне сонце заливало місто.
Рожева хмарина зависла над сірою фортецею на вершині узгір’я, а на крутих його схилах у королівському винограднику мріли хустини дівчат — почалося збирання врожаю.
Пахло водою, живицею і ладаном».
