Шмід сердито вигукнув:
— Якщо ви хочете держати звіринець, то повинні мати місце й для звірів!
До кав’ярні увійшли Фердінанд Гардекопф, що й серед літа не скидав грубого вовняного кашне, обмотаного двічі навколо шиї, і письменник-художник Джон Гекстер, з моноклем на шовковій поворозці. Обоє підсіли до столика. Ган розпачливо відійшов до стойки.
Гардекопф і Гекстер, як і їхній приятель, Гуго Люк, горіли жагою творчості, але не мали для неї духовних сил. Самі вони мало що робили — їхня роль була інша. Вони належали до тих небагатьох, розпорошених по всій Європі людей, які непохибно визначали велике і справжнє в сучасній літературі і своїм захопленням підтримували життя в такому феноменальному явищі, як Рембо, аж поки, через десять років, його відкрили в Салоні й Америці.
Годині о другій ночі Ререн, з’ївши, як звикле, найяскравіше тістечко — рожева полива, а посередині яскраво-зелені солодкі квіточки — й запивши його пльзен- ським пивом, потягнув до себе додому свого друга Шмі- да. й заходився читати йому один з романів зі свого ящика.
Поки'він читав, Шмід пив мозельське, спорожнивши три пляшки, й знай говорив сам із собою про «Кетхен фон Гайльбронн» Клейста. Кехтен була для Шміда ідеалом дівчини. Все життя він шукав свою Кетхен, але так і не знайшов.
Над ранок, коли Ререн заварював на кухні каву, Шмід, заточуючись, спррбував підвестись, але зачепив ліктем гасову лампу й перекинув її. Синьо-зелене полум’я охопило аркуші. Поки Ререн повернувся з кавою, роман уже догоряв.
У Шмідових очах блищали п’яні сльози. Заридав ридма і Ререн. Коли Шмід розгублено запитав, що ж тепер буде, Ререн, схлипуючи, показав на свого ящика:
— У мене там Іще п’ять примірників.
Благодатна манія величі, що раптово охопила Міха- еля після дощової ночі на лавці в Тіргартені, розцвіла пишним квітом. Непохитна й нічим не обгрунтована впевненість, що «Ватага розбійників» прославиться, підносила невгамовного Міхаеля над усіма життєвими незгодами. Навіть коли з грішми було вкрай скрутно, він працював не менш як шістнадцять годин на добу, часто цілу ніч, аж поки не прокидалися пташки й світло настільної лампи не тануло в променях уранішнього сонця.
І все ж за півроку було написано лише три чверті роману. На Міхаелевому обличчі зосталися самі очі. Заглянувши якось у дзеркало, він подумав: «Схоже, що тільки носи й не худнуть».
— Писати важко, ой важко,— жалівся іноді стомлений, але щасливий Міхаель дружині, яка на його романі з часом виросла в непідкупного літературного критика і суворо перевіряла кожний написаний ним рядок. Він поступався. Та коли вона пропонувала виправити фразу.
яку він написав щойно і тому вважав за непереверше- ну, Міхаель втрачав самовладання. Ліза щоразу впадала у відчай. Але вона ніколи не здавалася. Тільки наступного ранку він міг критично оцінити запропонований варіант і, коли вважав за потрібне, тихенько приймав його.
Восени 1913 року в них гостювала мати. Вона їздила до Ієни — там у неї родила дочка, що вийшла заміж за цейсівського механіка. Мати не могла повернутися до Вюрцбурга, не провідавши сина, який був майже поруч, хоч дорога й вимагала
