Невеличкий і опецькуватий, Фактор сидів на краєчку стільця, нахилившись уперед і впершись роками в коліна, щоб дістати ногами підлогу. Збентежено захихотівши, він склав губи трубочкою й заперечив:
— Як це ваші?! Мені вони щойно спали на думку. Готфрід Келлер — геній у хатніх пантофлях. Він такий і є, як на мене.
Тоді Шмід простягнув руку, немов благословляючи Фактора, і поворушив пальцями:
— Помирімося, брате,— одна пантофля моя, друга — твоя.
І, задоволений тим, що не тільки довів своє авторство, а й перевершив досягнуте, він приєднався до загального сміху.
— Непогано сказано, Лізо, непогано, правда ж?
Його проділ був ще бездоганний, лише на маківці
стирчало кілька волосин — як завжди,, коли він, трохи напідпитку, впадав у веселий настрій.
Письменник Франц Блей, високий елегантний чоловік, що користувався незмінним успіхом у жіноцтва та всіма іншими земними радощами і тільки своїм виснаженим, аскетичним обличчям нагадував Савонаролу, поминув їхній столик. Він уникав погляду Шміда, бо той ненавидів його як тільки міг, а міг він не багато.
Шмід, чутливий, як медуза, вважав Блея своїм антиподом і не проминав нагоди виставити його на сміх. Він заходився розповідати,— цього вечора вперше, згодом цю історію всі вже знали напам’ять,— про те, за яких обставин він. назвав ім’я Франца Блея в південноамериканських джунглях. Його брат за дорученням аргентінського уряду перебував у науковій експедиції й наштовхнувся в джунглях на індіан, що зроду-віку не бачили білої людини. А він, Шмід, супроводжував брата.
Розповідаючи, Шмід підвівся. Обличчя його палало.
— З велетенських дерев гронами звисали орхідеї — як у нас на Рейні виноград. Тисячі голих індіан сиділи утворюючи коло, на галявині. Вгорі висів місяць, найбільший наш мандрівний акторі Я ступив у коло й вигукнув: «Культура!» Індіани повторили трагічно, як Дузе: «Куль-ту-ра». Вдалині завив ягуар — забобонні індіани місячної ночі страшенно бояться ягуарів. Тоді я крикнув: «Ге-е-те!» І голос незайманої природи відгукнувся чисто й чітко: «Ге-е-те».— Тут Шмід, поважний, як сам господь бог, простяг наперед руки: — Шекспір! І в джунглях пролунало тисячоголосе: «Шекс-пір!» Знову завив ягуар, і тут, братове, я як загорланю: «Франц Блей!» А у відповідь почув якесь жахливе бурмотіння: «Фру-Блу-у-у». Отут, друзі мої, навіть природі забракло голосу!
Блей, що стояв біля сусіднього столика,, весело зареготав. Він був чоловік урівноважений, незмінно привітний, завжди ладен кожному допомогти. Чимало початківців завдячували своїми першодруками тому впливові, що його Блей мав на видавців.
Старший кельнер Ган, приземкуватий товстун з коротко обстриженою, круглою, як м’яч, сивою головою занепокоєно крутився навколо столика. Було вже чверть на сьому, а о сьомій почнуть сходитися на вечерю солідні, платоспроможні буржуа, і треба звільняти й накривати їхні улюблені столики. Щовечора перед Ганом поставала та сама проблема: як перед сьомою пересадити митців за гірші столики — заради платоспроможних буржуа, які тільки й заходили до кав’ярні «Захід» задля «божевільних митців». Нарешті Ганові не стало терпцю, і він заявив, що пора звільняти столик для інших відвідувачів.
