Саме на цій півсторінці Міхаель, долаючи численні напади відчаю, три місяці вчився писати. Він вирішив собі й далі триматися цієї манери письма — читач повинен бачити й відчувати все, що читає: тільки тоді він повірить у написане. На окремому аркуші Міхаель захоплено вивів заголовок. Він назвав свій роман «Ватага розбійників».
Ліза лежала недужа, тож Міхаель сам порався по господарству. Він доглядав Лізу, ходив купувати харчі, коли водилися гроші, куховарив, мив посуд і підмітав, а потім, сповнений думок, сідав за стіл. Чим більше відволікали його різні справи, тим завзятіше й плідні- ше працював, бо він тоді тужив за роботою, до того ж не переставав обдумувати якесь речення, навіть коли був на кухні чи в крамниці.
Час од часу він підбігав з ополоником, яйцем або віхтем у руці до столу й заміняв яке-небудь слово іншим, що саме спало йому на думку. Міхаель працював над романом безперервно. Траплялися ночі, коли він де* смткн разів схоплювався з постелі, щоб записпти нове речення чн поліпшити попереднє«
Найважче* було, перш ніж ітн по харчі чн приступати до куховарства, добути тридцять пфенігів па рибу або м'ясо і ще десять на десяток сигарет — найдовших і найдешевших. Нерідко він, згаявши кілька годин, повертався додому з порожніми руками й кількома занотованими рядками. Проте молочар цілий місяць давав у борг яйця, масло, сир і моЛоко, а сушити собі голо&у вже двадцять дев’ятого числа над тим, чим першого розплачуватися, було принаймні безглуздо.
Але як радісно було сидіти за письмовим столом, знаючи, що в суміжній кімнаті лежить Ліза, цілком довірившись його почуттям і турботам!
Вона чує його сміх, і, нарешті, й сама не витримує. Та Міхаель не перестає сміятися, і вона, боячись, чн він, бува, не з’їхав з глузду, накидає халатика й поспішає до нього. І він їй розповідає про щойно написане, як дванадцятирічні бешкетники крали виноград у королівському винограднику, їх привели до судді, а той і на- пався: «Ах ти, жабеня миршаве, то це тн крав виноград у нашого короля, малий песиголовцю?!» А Ольд Шет- терганд йому на те: «Я ще підросту!»
Міхаель сміявся і сумував разом з героями своєї трагікомедії, взятої з життя. То був важкий, але найщас- лнвіший період його життя. З ним була Ліза. І якщо він знав, що написане вранці речення йому вдалося, забував найтяжчі злигодні, вважав день успішним. Міхаель тоді сяяв з радості, і молочар, уже неспроможний встояти перед потоком щастя А енергії, що струмував з Міха- еля, погоджувався ще місяць підхарчовувати їх яйцями.
Минули тижні, поки Ліза, нарешті, знову вийшла з ним до кав’ярні «Захід». За столиком, де сидів Шмід зі своїми друзями, вже точилися розмови про літературу. Іншої теми на той час не існувало. Цілісіньку ніч вони могли сперечатися про рядок з вірша або про вміння володіти словом і значення якого-небудь класика. Побудова прозового речення була річ куди важливіша, ніж будівництво нового важкого крейсера чи залізниці стратегічного значення,— події, що нагнітали політичну атмосферу в урядових кабінетах Європи, для філологів кав’ярні «Захід» просто не існували. Невичерпною темою для них була література.
йшлося саме про Готфріда Келлера, якого Шмід любив і незадовго перед тим назвав «генієм у хатніх пантофлях». Присутній цього вечора в кав’ярні журналіст Еміль Фактор недбало кинув Лізі й Міхаелеві, так наче сам оце щойно придумав:
— Готфрід Келлер — геній у хатніх пантофлях,
Шмід скочив на рівні, ніс його затремтів і весь узявся зморшками:
— Пардон, Фактор. Це мої слова!
