Він хотів.
Другого дня Міхаель підшукав собі в Галензее мебльовану кімнатку, всього за кілька хвилин ходи від Лі- зи. Кімнатка була на першому поверсі й мала окремий вхід з вулиці. Він написав Лізі: «Якщо хочеш мати мене, мати на все життя, приходь завтра о четвертій. Вирішуй». Потім купив у квітникаря на двадцять пфенігів троянд.
Вона прийшла. її вуста були боязко стиснуті. Він сказав:
— Хазяйка глуха.
Та . справді була глуха. А Міхаель не тямився з радощів.
Лізі було двадцять вісім — стільки ж, як і йому. Але її Міхаель, той Міхаель, що відкинув покривало й усиііав білосніжне простирадло тбмно-червоними »пелюстками' троянд, був років на десять молодший.
Через місяць вони побралися. Свідками були Ререн та його бліда дружина. Міхаель одягнув бриджі й гольфи, і чиновник усе поривався записати Лізу з свідком Ререном, що був в елегантній візитці й смугастих штанях. Весільну учту — по марці десять пфенігів на брата — вони замовили в закуреному палісаднику ресторану на площі СавіньІ. Міхаель розрахувався п’ятьма марками, які він позичив у свого свідка Ререна дорогою до загсу.
Перед першою світовою війною в західній частині Берліна були сотні нових будинків і куди більше вільних помешкань, ніж винаймачів. Тож зовсім не важко було знайти так звану «квартиру на підсушці» й місяців зо три за неї нічого не платити. Після того, як вогкість на стінах сходила, наділивши пожильців ревматизмом, треба було або платити, або ж вибиратися.
Свою «квартиру на підсушці» і «з усіма вигодами» Ліза н Міхаель обставили гарними меблями, взятими на виплат,— вісім марок на місяць. Міхаель. звелів наклеїти крикливі квітчасті шпалери навиворіт, вжахнувши тим домовласника, зате вийшов приємний однотонний блідо-ліловий колір. Підлогу пофарбували в світло- сірий. Поруч з Лізиною спальнею, обставленою білими лакованими меблями, містилася ванна кімната, саму ванну було наполовину вмуровано в підлогу, а стіни обличковано кахлями — все біле, чисте, блискуче. Вони могли б навіть обідати просто на підлозі, якби мали що їсти або за що їсти,— за останні двадцять пфенігів Міхаель придбав хвойного екстракту для першої Лізиної купелі в новій квартирі.
Якось увечері Міхаель підійшов до Лізиного ліжка й признався:
— А я пишу роман.
Він несамохіть притиснув руку до грудей, ніби щось його тисло там, змушуючи писати роман.
Довгі Лізині вії затремтіли.
— Пишеш роман?
Вона бачила, що він увесь палає, хоча й намагається вдати спокійного, тому не відмовляла його — однаково не допоможе. Він не такий. На жаль, він сам мусить переконатися, що не так просто сісти й написати роман. Це буде для нього тяжке розчарування. А втім, що можна знати про нього наперед? Що можна знати? Адже він — згусток енергії. І вона відказала обережно:
— Що ж, спробуй.
