кому, а генієві.
Міхаель ще не встиг просохнути від дощу, коли вже заходив до кав’ярні «Захід». Мокре волосся було гладенько, навіть бездоганно зачесане назад, ніби щойно з перукарні. Шкіра на худому обличчі теж була гладенька, як у немовляти. Великі очі блищали.
За кілька столиків від нього сиділа молода жінка. Темно-каштанове волосся, що вилискувало міддю, спадало на плечі, скрадало шию, обрамляючи ніжне обличчя, матово-біле, мов слонова кістка, навіть без натяку на рум’янець,— здавалося, воно вже й не могло порум’яніти. Кожен, хто бачив її, мимоволі переводив погляд з очей на вуста: складалося враження, ніби ті очі, наче два темні коштовні камені в золотій оправі, скромно ховалися за чітко окресленими рівними повіками, щоб не затьмарити великих і гарних жіночих вуст. Міхаель помітив також її неймовірно тонкі пальці. Але найдужче його вразило її обличчя — таке обличчя могла мати тільки людина з чулим серцем.
В душі його зродилося нове, незнане досі почуття. То було не щастя і не сум. Там, за столиком, сиділа супутниця його життя. Це була мить великого таїнства — мить вибору.
Він перехопив її погляд і прикував його до себе — на цілі секунди, доки не затремтіли її довгі вії. Вона глянула повз Міхаеля, вдаючи, що не помічає його. Але він невідступно дивився на неї і раз у раз ловив її погляд. Коли жінка встала й попростувала до дверей, він завважив, що вона його зросту. Повільно, наче їй важко було йти, вона рушила попід залізною огорожею саду.
Міхаель поспішив за нею.
— Я повинен з вами познайомитись. Дозвольте вас провести?
Вона кивнула головою, не дивлячись на нього. На вустах у неї на мить з’явилась усмішка жінки, яка почуває себе бажаною, але швидко згасла.
— Я недужа,— сказала вона,— а тому не можу хутко йти.— Раптова слабість змусила її схопити його за руку.— У вас геть мокрий костюм.
— Атож, сьогодні я ночував у Тіргартені. У мене нема ні квартири, ні грошей. Але все зміниться. Цілком зміниться! Вам щось'болить? Що з вами?
— Та так, по-жіночому...
— Он що... Вас хто-небудь доглядає? А то я міг би доглянути за вами. Це було б чудово, правда ж? Я хочу сказатй, чудово для мене.
Він знову побачив слабку усмішку, яка згасла так само швидко, як і з’явилась.
Ліза жила в Галензее. Вона насилу підіймалася сходами попереду нього. Міхаель, який уже кілька годин почував себе рівнею Бетховенові й Гете, тепер ні на мить не сумнівався, що Ліза стане його дружиною.
За кількагодинною розмовою він виполов увесь бур’ян у саду. Опівночі Ліза, в якої б не стало духу вигнати на вулицю навіть бездомного, злодія, показала йому на канапу й промовила:
— Можете спати тут, якщо хочете. -
