зайвих витрат — дві ма-рки й вісімдесят пфенігів.
Міхаель не бачив матері вісім років. Вона посивіла, як голубка. Одразу після знайомства, між нею і Лізою встановилися теплі стосунки. Вже через кілька хвилин вражена й щаслива мати сказала Міхаелеві:
— Золота в тебе дружина! І серце в неї добре. Це я відразу помітила. Атож, серце у неї дуже чуле. А життя ж таке суворе!
Вона сіла в крісло в його кімнаті. Він прочитав їй розділ із «Ватаги розбійників». Не дивлячись на нього, вона задумливо похитала головою й промовила:
— І як тільки ти все оце придумав?
Пильне материне око, яке з власного життєвого досвіду пізнавало прикмети нужди, годі було підманути. Вона бачила, яку скруту вони терпіли, але не сказала про це й слова. А через три тижні Міхаель одержав од матері листа, який починався так: «Я вирішила також написати роман, щоб допомогти вам узимку».
Міхаель зайшов до Лізи й, усміхаючись, подав їй того листа разом з носовичком. Ліза читала й вгирала сльози.
Міхаель сказав:
— Мати напише, коли народилася, як ходила до школи, як була служницею, як познайомилася з батьком, коли народила першу дитину, коли другу, третю і, нарешті останню — мене. На цьому її роман і закінчиться— дві сторінки. Напишу їй, щоб вона цього не затівала.
Ліза заперечила:
— Це її дуже образить. Вона ж, певне, всі три тижні день і ніч думала, як нам допомогти, і, зрештою, знайшла єдину можливість —- написати роман. Та ти й сам розумієш.
Не перестаючи схлипувати, Ліза їла далі, і то з неабияким смаком. Сльози капали просто в тарілку. Навіть коли Ліза була глибоко засмучена, вона могла плакати й водночас їсти з великим задоволенням.
На початку березня 1914 року Міхаель відіслав рукопис свого роману до мюнхенського видавництва Георга Мюллера. За три дні надійшла телеграма — чи не може він приїхати й підписати угоду. Міхаель, у якому й досі жила манія величі, нітрохи не здивувався. Він позичив у свого весільного свідка Ререна, якому ще відтоді заборгував п’ять марок, грошей на дорогу й поїхав до Мюнхена.
Повні-повнісінькі книжкові полиці, метрів чотири заввишки, стояли уздовж усіх стін, сягаючи стеДі; письмовий стіл був завалений рахунками, листами, проспектами й новими виданнями. І все це заливало сонячне проміння. Георг Мюллер — стрункий велет, русявий і безбородий (Міхаелеві він видався схожим на лісничого, що значить дерева на зруб), битягнув під столом довгі ноги й мовив:
— Назва у вас теж гарна.
Він запропонував Міхаелеві двісті марок щомісячного гонорару протягом двох років.
Але Міхаель вирішив, що справа його письменницької честі — зажадати надбавки, і байдуже проказав:
