— Та вона ж творить, Лізо! Творить по-справжньому! Вона розповідає про своє народження — у постелі лежить її мати, тьмаве світло гасової лампи, десь у полі завиває поривчастий вітер. Що ти на це скажеш? Сама вона не могла усього цього пережити.— Вражений Міхаель не усвідомлював, що плете нісенітниці.— Мати ж бо не бачила, що відбувалося під час її народження.
— Та вже ж, що ні,— засміялася Ліза.
Він читав далі і все хитав головою.
— Чисто моя манера! Далебі, скидається на те, ніби й вона вирішила писати так, щоб читач бачив і відчував усе, про що читає. Але не могла ж мати й справді так вирішити! Звідки ж воно в неї? Нічого не второпаю.
Вони читали цілий день. В усьому романі не було жодної коми. Зате кожна сторінка ділилася на абзаци—там, де вони виникали самі собою з плином розповіді. Це була історія її життя. На першому зошиті був наліплений папірець з назвою, до якої мати примудрилася дописати псевдонім: «Марі Віграйнер. Історія її життя, нею самою написана».
Матері було шістдесят чотири роки. За все ^своє життя вона не прочитала жодної порядної книжки, якщо не брати до уваги якогось випадкового випуску «Скелі над морем» чи сторінки-другої з «Альтани», що в них м’ясник загортав свій товар.
Мати писала роман біля плити, потай від батька, коли той був на роботі. Він не повинен був про це знати — ані тепер, ані будь-коли. Ніхто в усьому Вюрцбур- зі не повинен знати, що вона написала книжку. А то батько згорить від сорому перед сусідами та знайомими, прохала вона в листі.
— Але ж я написав свій роман раніше. Я вже закінчив, коли вона тільки починала писати. Ось у чому різниця. А насправді мусить бути навпаки. Все, що я маю,— від неї.— Міхаель був схвильований до глибини душі.
Він вирішив нічого не міняти в материній книзі. Розставивши кілька тисяч ком, він одіслав п’ятнадцять
блакитних зошитів до видавництва «Дельфін», яке колись випустило його альбом.
(Роман надрукували. Мати отримала тисячу вісімсот марок, які вона протягом багатьох років, потай від батька, брала потроху на господарство. Батько так і не дізнався про ту ганьбу — що його дружина написала роман).
За дев’ять років, відтоді, як Міхаель покинув Вюрцбург і помандрував угору вздовж річки світ за очі, він обідав десь разів п’ять на рік і хтозна-скільки разів лягав спати впроголодь. Він був внутрішньо підготований уже своїм злидарським дитинством до того, щоб стати своєрідним бунтівником-соціалістом почуттів. А тепер ці почуття дістали нову поживу в тому незбагненному для нього факті, що мати, все життя заклопотана нестатками й позбавлена будь-якої можливості розвивати свій хист, у шістдесят чотири роки написала книжку.
Міхаель казав собі, що тільки дивом вона могла написати роман. Але річ не в диві. Він знав, що безпросвітні злидні вбивають у зародку невичерпні сили народу, яким ціни не скласти, і що за такого суспільного ладу лише діти заможних батьків можуть вибитися в люди. Де певність, що в сприятливіших умовах мати не стала б видатною письменницею?
Поки друкувалася «Ватага розбійників», Міхаель приступив до роботи над новою книгою «Причина». Головний персонаж її мав задушити вчителя Дюрра. Нерідко Міхаель працював у кав’ярні «Захід», не чуючи й не помічаючи нічого довкола.
