А через три дні Ліза й Міхаель, підхоплені бурхливим людським потоком, ішли по Унтер-ден-Лінден на Замкову площу, де вирував багатотисячний натовп. Був гарячий день 4 серпня 1914 року.
Кайзер Вільгельм II вийшов на балкон у парадному мундирі. Він звернувся до того моря голів, повідомивши, що оголосив війну і що не визнає тепер жодної партії, а визнає тільки німців.
Мертву тишу розпанахав оглушливий рев захоплення. Ліза схлипнула. Міхаель зблід. Скільки матерів і дружин плакало тепер по всій Німеччині? Плакала не тільки Ліза.
За блискавкою на Замковій площі вдарив грім' на бойовищах. Одна епоха закінчилася. Почалася доба винищення. Небо й земля розгнівались. Пізніше, через тридцять вісім років, 1952 року, коли над людством нависла загроза третьої світової війни, війни атомної, що могла знищити все живе на землі, Міхаель сказав собі, що кінець дев’ятнадцятого століття настав не 31 грудня 1900 року, а 1 серпня 1914 року і якраз тієї миті, коли злочинець у мундирі з’явився на балконі.
Ліза й Міхаель, підхоплені тим же людським потоком, покинули Замкову площу. Обоє похнюпились і не розмовляли — двоє чужих серед божевільних, вони боялися, що ті божевільні сприймуть і їх за божевільних і розтопчуть, коли вони спробують висловити все, що лежало на серці.
На вокзалі Фрідріхштрасе вони вийшли на перон, що кишів солдатами в польовій уніформі. В цівках рушниць стриміли пучки квітів. Жінки плакали. З еше- лона, що наближався, долинула солдатська пісня: «Ти витри сльози наждаком...»
У перших боях молоді добровольці гинули тисячами. Фріц — студент, що пустився берега, Цапок, один із членів групи «Голубий'вершник» та ще троє юних поетів з кав’ярні «Захід», що подавали надії, також наклали головами в перших боях. Над мертвими шаленів войовничий захват. Величезні заголовки газет кричали про втрати французів.
Якось після прем’єри в кав’ярню «Захід» навідався у фраку найзнаменитіший театральний критик Берліна. Його куценькі рудуваті вусики були закручені аж до ніздрів. Губи рожевіли. Критика зустріли оплесками. Вчора він опублікував у газеті свого нового вірша про війну: «Британця — штурханом, француза — кулаком,
а росіянина — багнетом!»
Міхаель з ненавистю дивився на того набундюченого йолопа, якому не зайве було б поводитись розважливіше. НІ англійці, ні французи, ані росіяни не заподіяли Міхаелеві ніякої кривди. А ог учитель Дюрр був німець. Міхаель подумав: «Десятки тисяч німецьких Дюррів, які готували своїх учнів не для життя, а для казарми, для війни і смерті,— ось вдячна тема для вірша проти можновладців і безуму нашого часу».
Четвертого вересня 1914 року на квартирі в Міхаеля зібралися нечисленні противники війни, що саме жили в Берліні, серед них поет Рене Шікеле, філософ Отто Бук, Макс Брод та іспанський журналіст Альварес дель Вайо. Даремно волали вони в кривавий туман, запитуючи себе, як же покласти край війні, коли її не можна припинити ні словом, ні пером. Адже навіть соціал- демократи проголосували за кредити для наступальної війни.
Коли в битві на Марні з 9 по 15 вересня 1914 року Гальєні розтрощив нібито непохибний план Шліффена, ніхто в Німеччині тоді Ще й гадки не мав, що війну програно. Усе більше ставало вдів, усе більше матерів і юних наречених ходило в жалобі. Списки вбитих — поліг на полі честії — заповнювали газетні шпальти, довгі ешелони привозили покалічених. Воєнний екстаз досяг своєї вершини.
