Поранені й солдати, що приїжджали з фронту у відпустку, мовчали.
Міхаель закінчував свою книжку «Причина». Вчителя Дюрра задушено. Вбивця вже пояснив судові присяжних, чому він так вчинив, і його засуджено до страти.
Міхаель сидів у кав’ярні «Захід» і намагався змалювати останню годину свого героя перед стратою. Неподалік стояло четверо відвідувачів і серед них той самий журналіст, що колись подарував Міхаелеві старого дубового стола. Вже з півгодини вони захоплено розбалакували про війну. У Міхаеля почало пересмикуватись обличчя з хвилювання й обурення, які він ледве стримував. Але його поглйди не справляли на захоплених прихильників війни аніякісінького враження.
Раптом він побачив, як біля входу, там, де вивішують біржові бюлетені й воєнні зведення, з радісними вигуками обнімаються сиві біржовики. Міхаель вирішив, що закінчилася війна. Було 7 травня 1915 року.
Журналіст, людина зичлива — згодом, після війни, він став редактором одної соціалістичної газети,— поспішив до оголошення. Повернувшись, він пояснив, не тямлячи себе від захвату:
— Ми потопили «Лузітанію», на борту якої було тисяча сто дев’яносто вісім пасажирів! — Потім додав: — Затоплення «Лузітанії» — найбільший подвиг в історії людства!
У Міхаеля вистачило фантазії, щоб уявити, як тисяча сто дев’яносто вісім чоловіків і жінок у чорному мороці ночі борються за життя й безпорадно йдуть на дно. Утративши останнє самовладання, він підвівся й мовчки дав журналістові ляпаса. Всі посхоплювалися з місць.
Міхаель виходив з кав’ярні крізь два ряди наїжачених відвідувачів. Він одразу подався додому, зібрав невеличку валізу й виїхав до Швейцарії.
Наступного ранку на його квартирі з’явилося двоє Поліцейських у цивільному. Вони спитали Лізу, де Міхаель, і показали ордер на його арешт.
4 ’
В Цюріху, чистому, аж. блискучому місті, що немов зрослося з довколишнім ландшафтом, рівні вулиці раптом спинаються стрімко вгору — туди, де будівничий, спокусившись рельєфом місцевості, спорудив будинки на зелених пагорбах, звідки відкривається краєвид на далекі снігові вершини і вниз, на озеро, де повновладно господарюють чайки. Сонячного дня в місті панують два кольори — зелений і тепло-білий, розцяцьковані всіма барвами життя.
Міхаель попав до закордонного міста вперше. Навіть у повітрі тут ніби вчувалося щось таке, чого не було в,Німеччині. Люди на вулиці трималися по-іншому, інакше дивилися, і на обличчях їхніх вбачався спокій. Здавалося, природне право людини жити й бути такою, яка вона є, тут вважали чимось само по собі зрозумілим. Може, це і є свобода? Не видно було й гнітючих злиднів, від яких згинається спина і гасне погляд. Водій трамвая мав здоровий колір обличчя і ясні очі. Може, тут розумніше розподіляються життєві блага? Як там не є, а здавалося, що тут, у демократичній Швейцарії, людині дихалося вільніше.
Всі ^іі враження- Міхаель на вулиці ж таки занотував до'свого записника. Після першого, кількагодинно- го знайомства з містом він неквапом повертався додому. Ішов старою частиною міста, де переплітаються покручені круті вулички завширшки в три метри і оббивач перетягує матраци просто на вулиці, перед своєю майстернею, а кругом — крамниці лахмітників, напхом напхані тисячами всіляких речей — усім, що може придатися людині від народження до самої смерті.
