Через кілька тижнів до Цюріха приїхала й Ліза. Не скидаючи шапки й рукавичок, вона сіла напроти Міхас- ля в тісній кімнатці пансіону і почала розповідати про те, що пережила на вокзалі в Констанці. На її блідому закам’янілому обличчі живими здавалися тільки губи.
Об одинадцятій ранку на залитому сонцем відкритому пероні констанцського вокзалу зібралися лікарі, санітари й санітарки в білих халатах, тут же стояли візки з прохолодними напоями та букетиками квітів. Суцільна стіна глядачів заніміла в чеканні.
Коли підійшов поїзд з пораненими, оркестр заграв «Deutschland, Deutschland uber alles», а сотні рук потяглися відчиняти з перону двері вагонів. Перше, що впало у вічі, були товсті білі пов’язки, просякнуті кров’ю. Одні пов’язки повільно виходили з вагонів — ті, що не мали тільки рук, інших знімали й клали на ноші — тих, що не мали й ніг. Кілька одноногих уже спиралися на милиці, й у всіх однаково безживні обличчя. Всі були смертельно бліді й ледь пересувалися. Ніхто не зронив жодного слова. Якийсь одноногий інвалід жбурнув своєю милицею в оркестр і впав. Музика урвалася.
Поки Ліза розповіла до кінця, губи її геть посиніли. В непорушних очах ніби застигла бачена на пероні картина. Міхаель зрозумів, що війна увірвалася в її душу й витіснила звідти всі почуття. Ліза була надто м’якосерда для такого суворого часу і не мала ніякої сили опиратись йому. В неї було лише ніжне серце. Війна помалу її докопувала.
Вони до пізньої ночі розмовляли про війну та її причини. Обоє вважали, що причин, які роблять війну неминучою, не існує. Або їх сотні, або жодної,— залежно від того, що потрібно можновладцям. Цинічному твердженню «Війна — це продовження політики іншими засобами» можна протиставити слова: «Війна — це доказ того, що політика не є політикою». Крім того, історія свідчить, що війна нічого не вирішує надовго. Люди змирилися з тим, ЩО час від часу війна має спалахувати, бо з плином історії виникають усе нові причини війни. Але миритися з цим не можна. Для залагодження конфліктів треба і можна знайти інші засоби.
Криваві новини з фронту щодня боляче вражали Міхаеля. Він купляє газету. Полягло вісім тисяч французів. Для нього вісім тисяч — не просто цифра. Він бачить кожного з них, бачить, як вони падають. Куля в голову. Куля в груди. Він бачить, як французький солдат висить на колючому дроті перед ворожими окопами — куля в живіт. Під шквалом вогню його не можна винести. Він кричить двадцять чотири години, потім помирає. Вісім тисяч за один день.
Загинуло шість тисяч німців. На полі честі! А що воно таке — оте поле честі? Хіба це честь — встромити багнета людині в живіт? Поле, засіяне хлібом, засаджене картоплею,— ось поле честі. А що таке вівтар вітчизни? Заюшена кров’ю колода різника! Що означає «най- святіше наше надбання»? Банківські капітали! Найсвя- тіше надбання солдатської вдови — це погляд її дитини і чоловік, який її любив. Ручна граната розтрощила найсвятіше надбання вдови. О ненависні фрази, що коштують життя мільйонам людей! Пора, нарешті, зірвати з них машкару!
Міхаель блукав вулицями як- сновида. Квітникар пропонував йому букетик фіалок. Він купляв його для Лізи й задумано клав назад у кошик. «Сотні тисяч французів і німців, які не заподіяли один одному ніякої кривди, які навіть не знали один одного, тепер вбивають один одного. А в них же були батьки, матері, дружини, вони кохали, і їх кохали. Як покласти край цьому кровопролиттю?»
Усвідомлення власного безсилля гнітило Міхаеля. Можновладці — ті, що розв’язали війну, самі її не припинять. її мають припинити люди, яких вони виховали для війни, яких вони примусили вбивати і вмирати!
Повернувшись додому, Міхаель сказав Лізі:
— Я напишу антивоєнну книгу. Я повинен її написати.
