Міхаель частенько навідувався до кабаре «Вольтер», і не раз траплялося, що був там єдиним гостем. Троє поетів стояли на естраді й хором читали — самі для себе— написані пополудні вірші: німецькою, французькою та англійською мовами.
То було нечуване безглуздя. Тут розмежовувались уми. Міхаеля дадаїсти мали — і то не цілком безпідставно— за такого собі поважного блазня; він же вважав дадаїзм мертвонародженою теорією, а його послідовників— дезертирами, що тікають від тягаря свого часу. Це не був кінець світу — життя всупереч війні йшло далі, і не можна було заплющувати очі на кри
ваві події. Дадаїсти скромно ховалися за цинізмом, але їхня скромність була заплямована кров’ю.
Тут, під речитатив розперезаних дадаїстів, навесні 1917 року Міхаель і дописав останнє своє оповідання, що завершувалося передбаченою ним раніше революцією в Німеччини
Події 1917 року змінили хід світової історії і вплинули на долю кожної людини й майбутнє всіх поколінь. У лютому спалахнула революція в Росії. Дванадцятого березня було повалено царський уряд. За згодою генерала Людендорфа Ленін виїхав у запломбованому вагоні з Швейцарії, перетнув Німеччину і 4 квітня, зійшовши з поїзда на Фінляндському вокзалі в Петрограді, виголосив промову. Повалення царизму, сказав він,— це лише перший етап, буржуазна революція вже не задовольняє народні маси.
Першого лютого 1917 року Німеччина оголосила необмежену підводну війну. Шостого квітня того ж року Америка оголосила війну Німеччині.
Міхаелеву книжку було вже набрано, але назви він усе ще не придумав. Він сидів у кав’ярні «Ля Терас» з Альваресом дель Вайо і Рене Шікелем, який, крім першого оповідання «Батько», надрукував у своєму часописі «Білі аркуші» й інші — «Солдатська вдова», «Мати», «Закохані», «Інваліди війни».
Міхаель пожалівся своїм друзям, що перебрав десятки назв, але жодна не пасує. А Макс Рашер, його видавець, квапить, бо на цьому тижні книжка має бути підписана до друку.
Цілими годинами друзі даремно шукали назву, знову й знову повертаючись до змісту книги, що нагадував їм про встелену трупами Європу.
Дель Вайо — згодом міністр закордонних справ Іспанської республіки, яку задушили Гітлер та Муссолі- ні,— вже тоді був соціалістом. На противагу Шікеле й Міхаелеві, що, як і всі європейські письменники й загалом інтелігенція того часу, вважали, ніби успіху в боротьбі можна досягти лише пером і словом, дель Вайо розглядав становище в Європі з соціалістичних позицій.
Поки Міхаель, нетерпляче соваючись на стільці, намагався' повернути розмову знову до непридуманої назви, дель Вайо, за м’якосердям якого ховалася неабияка сила волі, сяйнув білозубою усмішкою і спокійним, впевненим тоном заявив, що тільки при соціалістичній системі господарства добрі людські нахили можуть узяти гору.
Міхаель зненацька зблід і вп’явся поглядом у дель Вайо, так наче побачив якусь мару.
— Є назва! «Людина — добра»!
Шікеле звів очі до неба, хвилинку міркував, а тоді, осміхаючись, сказав:
