— по марці за кожний. Цей вчинок, мовляв, викличе революцію в Німеччині. Обоє завзято сперечались, хто провезе в Берлін бомбу й висадить у повітря Залізного. їх дуже захопив цей задум, проте далі балачок справа не пішла.
«Людина — добра» побачила світ. У Швейцарії книжка привернула увагу, й за короткий час вийшов десяток перекладів. Але завозити книжку до Німеччини негайно ж було заборонено. Не дійшли й кілька примірників, надісланих поштою. Міхаель не знав, як бути,— адже він писав книжку саме проти німецького мілітаризму.
Якось уночі, вже дрімаючи, Міхаелеві спав на думку один його шанувальник — професор Н., що працював у відділі пропаганди міністерства закордонних справ Німеччини. Він запитав Н. листовно, чи не можна надіслати йому кілька примірників книжки та список адресатів, і той мрійник, певно, не здогадуючись, на яку небезпеку себе наражає, відповів у вдячному листі згодою.
Після тривалих пошуків Міхаель знайшов у старій частині міста палітурника, в якого залежалася ціла купа зайвих оправ швейцарського зводу законів та книжки «Верхи через пустелю», з бедуїном у білому бурнусі, іцо їхав на верблюді на тлі палючого призахідного сонця. Міхаель купив за гонорар тисячу примірників своєї книжки, віддав їх оправити в ці невинні обкладинки й відіслав три великі ящики в Берлін, у міністерство закордонних справ на ім’я професора Н.
Коли надійшов лист, у якому професор Н. повідомляв, шо ящики він отримав, а книжки порозсилав особам, указаним у списку, Міхаель був спантеличений, як і кожний, хто несподівано щасливим випадком досяг своєї мети.
Окрилений, він поклав лист у кишеню й вийшов з дому. Дорогою в місто купив роман Анрі Барбюса «Вогонь», що також вийшов у Макса Рашера. Продавець книжок сказав:
— Вчора хтось за дорученням англійського уряду купив у мене п’ятсот примірників вашої книжки «Людина—добра»—для німецьких військовополонених в Англії.
Стояв гарний осінній вечір. На площі Бельву й набережній юрмилися люди. Оратори виголошували експромтом пацифістські промови, спалахували жваві дискусії. Зненацька Міхаель зупинився—він почув те, про що писав у своїй книжці. Вперше після закінчення школи на його очах виступили сльози.
Повертаючись додому старою частиною міста, Міхаель почув дівочий спів, іцо долиндв з якоїсь винарні. Голос видався йому знайомим, і він зійшов униз. На естраді стояла Еммі Геннінгс.
Грошовиті відвідувачі почали рідко заходити до «Вольтера», а Гуто Балеві та його товаришці Еммі треба було на .щось жити, отож вони покинули кабаре напризволяще і вже кілька тижнів виступали в цій маленькій винарні, де щовечора було повнісінько люду.
Еммі грала індіанку — гарненьку сестричку вождя Віннету; вона була пофарбована в кавовий колір, а на білявій голівці красувався позолочений картонний обруч з пір’їнами. Гуго Баль акомпанував її меланхолійним дикунським пісням, тарабанячи на роялі,— слова і музика належали теж йому. На противагу дадаїст- ським хоровим співам його тексти легко знаходили шлях до слухачів, а самому йому давали хліб. (Згодом Гуго Баль став католиком і написав напівфілософську працю про католицизм. Невдовзі по тому він помер).
Двадцять другого грудня 1917 року почалися мирні переговори між Німеччиною і Росією. Остаточній перемозі й захистові революції Ленін надавав першорядної ваги. Третього березня 1918 року було підписано Брест- Литовський мирний договір.
Саме тоді з Берліна до Цюріха приїхав Міхаелів друг — філософ доктор Отто Бук. Він зупинився в Мі- хаеля. Попоївши з дороги, Бук став розповідати про становище в Берліні. Голод, холод, а на вулицях — самі жінки, старці та каліки. В перемогу
