Німеччини вже ніхто не вірить. Тисячі змучених війною солдатів, прийшовши у відпустку, переховуються і вважають за краще бути розстріляними, ніж повертатися на фронт. І ось у ці дні загального занепаду духу Міхаелева книга була, як спалах метеориту.
Вони сиділи в садку під розлогим кущем зіноваті, що вилискував на весняному сонці. Доктор Бук розповідав, як гімназисти розмножують Міхаелеву книжку. Вони класом розподіляють її по аркушах і переписують від руки по кілька примірників. Книга мандрує з рук у руки. Хоч із ким заведи розмову — всяк її читав. Соціалістична партія надрукувала на газетному папері пів- мільйона примірників і відіслала їх на фронт. (Бук привіз Міхаелеві один примірник цієї товстої газети). Якщо існує книга, яка може наблизити кінець війни, то це «Людина — добра». Усміхнувшись, доктор Бук додав:
— Ваша книжка вплине на хід світової історії!
А Міхаель подумав: «Якби вона могла наблизити мир хоч на день! Якби вона зробила прийдешні покоління хоч трохи обачнішими!»
Того літа настав крах німецького вермахту. Через брак резервів Людендорфові довелося відмовитись від запланованого на липень наступу на Західному фронті. Восьмого серпня союзники успішно перейшли в контрнаступ, про який Людендорф сказав: «Восьме серпня стало для німецької армії чорним днем в історії війни. Нашу бойову міць знищено».
Дев’ятого листопада Ліза з Міхаелем поїхали трамваєм до міста, де хотіли пошукати килима для вітальні. Зійшовши біля Центрального вокзалу, вони побачили юрбу схвильованих людей, що купляли екстрений випуск газет.
«РЕВОЛЮЦІЯ В НІМЕЧЧИНІ!»
Ліза й Міхаель негайно повернулися додому. Була третя година дня. О шостій будинок було продано. А о восьмій вони вже сиділи в поїзді, що йшов до Німеччини.
Німецькі митники — більшість із них ще й досі в захисного кольору уніформі — не сприймали серйозно своїх обов’язків; привітно всміхаючись, вони пропускали до своєї країни, де більше нічого не залишилося, геть чисто все.
Ліза подарувала одному бородатому митникові плитку швейцарського шоколаду. Той понюхав її й витріщив очі:
' — Колись і в нас таке було. Ото зрадіють мої дітиі Вони ще ніколи не бачили шоколаду.— Обережно знявши строкату обгортку, він простягнув руку з плиткою поперед себе.— Та ще й у срібному папері. Наче зірка в пеклі!
У німецькому поїзді, розрахованому на тисячу двісті пасажирів, сиділо, стояло й лежало чотири тисячі — сіре людське місиво. Оббивку м’яких сидінь було" подерто на шматки, стіни запаскуджено, вікна повибивано. Часто кінчалося паливо, й поїзд зупинявся посеред дороги.
— Тепер замість вугілля — сама порохнява та каміння,— скаржився кондуктор і ні в кого не питав квитка.
Міхаель примостився просто на підлозі, в ногах у Лізи,— їй він здобув сидяче місце. Молоденький солдат з вибитими очима, що сидів коло Лізи, повернув до неї порожні очниці й сказав:
— Коли я приїду додому, я спитаю свою матір, нащо вона мене на світ народила. Так і спитаю: «Нащо ти.мене на світ
