народила?»
Ліза стиснула зуби, але сльози вже покотилися з її очей.
Час од часу, коли поїзд не міг вибратися на невеличкий підйом, і зупинявся, до вагонів заходили з путівця все нові пасажири. Квитків більше не існувало. Не існувало вже нічого. Цокаючи й скрегочучи на всіх стиках, поїзд поразки повільно, як віз, котився зубожілою країною й запізнився до Мюнхена на сім годин. Але й це не мало ніякого значення — розкладу руху також не існувало.
На привокзальній площі на Міхаеля наплинули спогади про довоєнні роки в Мюнхені. Здавалося, тут нічого не змінилося, і водночас цього прохолодного листопадового ранку все було цілком інше. Наче якась нескінченна ніч облягла місто, і люди повільно, видимо, без усякої мети снували серед тієї нескінченної ночі, мов клубок переплетених червів.
Ліза й Міхаель зайшли до готелю поблизу вокзалу. Записали свої імена. їм дали ключ від номера. Кругом відчувався якийсь примарний рух — так наче перед роками пущена машина випадково працювала далі. І раптом у цю примарну німу тишу, в цю бездонну прірву, де ніщо не жило й не росло, увірвався бурхливий багатоголосий спів, що його переривали несамовиті вигуки радості. Міхаель виглянув у вікно. Під величезними багряними прапорами йшли тисячі людей.
Міхаель пішов до найближчої міняльної, контори й обміняв сім тисяч швейцарських франків на марки, які на той час знецінились ще тільки на сорок процентів. Власникові контори він сказав:
— Скоро марка не коштуватиме й пфеніга.
На шо худий чоловік в окулярах розгнівався, аж почервонів:
— Марка стільки ж варта, як і золото!
— А я вам кажу, що скоро вона взагалі знеціниться.
— То навіщо ж тоді ви міняєте свої швейцарські франки на наші марки?
Міхаель,'який у Цюріху не клав гроші до банку, вважаючи, що брати проценти'— неморально, сказав, нахилившись до нього:
— Бо я не хочу щось мати, коли в інших нічого
немає.
Міняйло не спромігся на відповідь. Він- тільки поточився від перегородки, сторопіло витріщившись на Мі- хаеля, немов злякався, що цей дивний клієнт не сповна розуму.
Вийшовши на вулицю, Міхаель побачив, як два солдати, схопивши за руки молодого білявого офіцера, зривають з нього погони. У Міхаеля промайнуло: «Так, тут нічого не скажеш». Г ще він подумав: «Відтепер всі ми рівні». Він був у цьому переконаний і мимохіть замугикав гімн «До радості»: «Обнімітесь, міліони!»
Повз нього, важко хекаючи, проїхав велосипедист. На колесах замість гумових шин, яких також більше не існувало, були намотані спіральні пружини, а зверху надіто залізне обіддя. Перед порожньою вітриною взуттєвого магазину, в якій сіре кошеня бавилося перекинутою скляною вазою, стовбичив сільський хлопець у коротких шкіряних штанах, з-під яких світили
