— Принаймні вони загинули недаремно. Тепер усе буде гаразд.
’ Та все повернулося інакше. Курта Ейснера, коли той ішов на засідання ландтагу, вбив граф Арко-Вал- лей. Сто тисяч розгніваних робітників вийшли на демонстрацію. Вони любили ідеаліста Курта Ейснера, свого Ісуса Христа. Левіне, берлінський керівник «Спартака», проголосив радянську республіку. Пообвішувані гранатами, з гвинтівками в руках, спартаківці пройшли по Людвігштрасе до площі Одеон. Вони везли навіть кілька старих гармат. Цією демонстрацією вони хотіли налякати реакцію. Всі вікна були позачинювані, жалюзі спущені. Вулиці наче вимерли.
Але влада спартаківці-в не сягнула за межі міста. Ернст Толлер став на чолі Червоної армії, що зайняла бойові позиції навколо Мюнхена для захисту радянської республіки. Соціал-демократ Носке послав до Баварії прусські війська під командуванням офіцерів старої армії. Та до бою не дійшло. Червону армію ще раніше було розпущено. Війська Носке захопили місто. Мюнхенська республіка — ця невдала спроба — припинила своє існування так само раптово, як і народилась.
Керівника спартаківців Левіне було засуджено до смертної кари й розстріляно. Ернста Толлера ув’язнено у фортеці на п’ять років. У камері він писав вірші, які згодом вийшли під загальною назвою «Ластівчана книга».
Міхаель виїхав до Берліна, щоб укласти угоду на дешеве видання вісімдесятитисячним тиражем своєї книжки' «Людина — добра», за яку він одержав премію Клейста. Ліза переїхала з Мюнхена до Берліна трохи пізніше. Вона розповіла йому те, про що він уже знав із газет. Події в Берліні його приголомшили. Офіцери Носке схопили Карла Лібкнехта й Розу Люксембург, які виступали за вільну соціалістичну республіку, потягли їх до готелю «Еден» — своєї штаб-квартири,— а потім, дорогою до Моабітської тюрми, по-звірячому вбили. Трупи вони скинули в Ландверський канал.
Решту чималих повстань в Рурській області та Тюрінгії" війська Носке придушили навесні. Робітники зазнали тяжких втрат.
Каппівський путч застав Лізу та Міхаеля у Франк- фурті-на-Майні. Збори було заборонено під загрозою смертної кари. Але франкфуртські робітники все-таки провели мітинг протесту проти правого путчу. Двом тисячам учасників мітингу просто в залі оголосили, що вони заарештовані. їх повели головними вулицями під конвоєм поліцейських агентів з револьверами напоготові. Робітники весело скорились, а глядачі на узбіччях вулиць теж сміялися, бо збоку все це мало такий вигляд, наче заарештовані, що в піднесеному настрої крокували під червоними прапорами до головного поліцейського управління й співали «Інтернаціонал», самі конвоювали агентів.
Усі дві тисячі робітників завели до величезного порожнього залу. А через хвилину підлога вкрилася ніби шаром снігу — кожний порвав, на дрібні клаптики всі свої підозрілі папери! Допити почалися негайно. Вони нічого не дали — ватажка робітників, що його шукала поліція, серед заарештованих не виявилось.
Того вечора Міхаель бачив, як Пауль Леві, теоретик і один з керівників партії незалежних соціалістів, квапливо зайшов до кав’ярні на привокзальній площі. Він насторожено роззирався навкруги і тримався напружено й розгублено, як людина, яку щомиті мають заарештувати. Він кивнув Міхаелеві й миттю зник. Саме його й шукала поліція.
Ліза й Міхаель, які на той час ні з ким і ні з чим не були зв’язані й приїхали до Франкфурта без особливих на те причин, через кілька днів повернулися до Берліна. За п’ять тисяч чеських крон, які Міхаель одержав від одної празької газети за передрук «Ватаги розбійників» — німецька марка була вже знецінена,— вони купили мебльовану квартиру на Бісмаркштрасе. Порожніх помешкань не було.
Вони освіжили три свої кімнати килимами та деякими гарними меблями й вирішили жити тут тихо та спокійно — одне для одного. Після двох з половиною років перерви, викликаної революцією, Міхаель знову взявся до роботи над романом
