соціалістичного змісту, який почав писати ще в Швейцарії. Бо дійшов висновку, що цю складну й широку тему по- справжньому можна осмислити тільки тоді, коли про неї пишеш.
Однієї холодної днини в лютому дорогою до «Романської кав’ярні» — берлінська богема перебралася туди з кав’ярні «Захід» — Міхаель та Ліза зустріли на Тауенціенштрасе Гуго Люка. Він висох, як кістяк, і, хоч стояв пронизливий холод, був без пальта, а в руці тримав півметрового, пофарбованого в білий колір кийка, що нагадував диригентську паличку.
Коли Міхаель спитав, як йому живеться й що він поробляє, Люк, раптово скинувши голову, як і п’ятнадцять років тому в кав’ярні «Стефані», усміхнувся:
— Чудово живеться! Вдома в моєму столі лежать шість п’єс. Але я не даю їх ставити — публіка ще не доросла до них.
Він аж перехилився назад від реготу, затуливши долонею роззявленого рота з одним-однісіньким верхнім зубом. (Через кілька тижнів Люк помер у мебльованій квартирі — вона виявилася для нього фатальною).
Міхаель ніколи не розповідав Лізі про Гуго Люка. Але коли той гукнув «а гіуебегсі» й хутко подався вниз по Тауенціенштрасе — самотня людина, останньою опорою якої став білий кийок,— по щоках у Лізи покотилися сльози.
Весною 1921 року Міхаель одержав від батька телеграму, що тяжко занедужала мати, й виїхав до Вюрцбурга. Він справдив материне пророцтво, яким завершувався її роман,— «славетний син» забезпечив батькам безтурботну старість. Щоб сімдесятилітньому батькові не доводилося працювати, Міхаель з осені 1917 року щомісяця посилав своїм старим сто двадцять марок, — більше ніж батько будь-коли заробляв. Вони жили тепер на лоні природи, в одному з новеньких будиночків за міським валом. Перед вікнами був невеличкий город, де мати чаклувала біля розсади, а довкола цвіли квіти.
Материне обличчя посиніло, вона важко дихала. Міхаель прийшов у її останню годину. Вона впізнала сина, схопила його за руку та так і не випускала. Розмовляти вона вже не могла. На її нічному столику, коло засвіченої гасової лампи, лежала геть зачитана книжка. То була «Ватага розбійників».
Коли мати померла і голова її опала на плече, батько забігав по кімнаті, розпачливо ляскаючи пальцями й приказуючи: «Ой-ой-ой!» Це означало: ось я й лишився сам. Вони прожили вкупі п’ятдесят років.
«Усвідомлюєш тй це чи ні, а життя стає непривітнішим, коли в тебе помирає мати»,— думав Міхаель, повертаючись поїздом до Берліна. Він це усвідомлював. Як пишуть у старосвітських романах, мати все життя вірила в сина, писала йому про це і свою віру підкріплювала тридцятьма пфенігами щомісячної стипендії. Вона сліпо вірила в сина навіть у найтяжчі роки, коли той часом і сам впадав у відчай, пригнічений нуждою та душевними тривогами, шо вічно чигають на людину.
Він подзвонив, і йому відчинила шістнадцятирічна покоївка з Померанії, яку Ліза взяла в дім за час його від’їзду. Ліза пішла до лікаря. її недуга — розширення аорти — з роками дуже загострилася. Двічі на тиждень приходив домашній лікар, і ще двічі вона сама їздила до нього.
Ліза сиділа в трамваї. Вдома вона почувала себе порівняно непогано. Але тут кожен поштовх на стиках рейок зненацька почав даватися взнаки з потроєною силою — важкі, глухі удари, проти яких вона була безсила.
Гостроверха вежа Поминальної церкви похилилася на дах вагона. Трамвай мчав по колу — і вперед, і назад заразом.
