голі коліна,, та яскраво-червоних, аж до литок, зашнурованих жіночих черевиках на високих каблуках. Взуття більше не було.
Такі червоні шнуровані черевики, подумав Міхаель, до війни носили садистські шльондри, які піджидали клієнтів перед магазином «Захід» на Тауенціенштрасе.
Десь о дванадцятій Міхаель з Лізою вийшли в місто. Майже всі магазини були зачинені, а вітрини здебільшого забиті дошками, щоб уночі ніхто не повирізав шиб. Торгувати не було чим.
Але в одній невеличкій пивничці, куди вони зайшли пообідати, виявився багатий вибір м’ясних страв, досить недорогих і смачно приготовлених. Вони замовили в миловидої повної кельнерки* з пишними персами й незмінною усмішкою фаршировану телячу грудинку.
Навпроти під стіною сидів білочубий молодик, довгов’язий, худий і з моноклем; рукави синього костюма були йому закороткі. «Офіцер у цивільному»,— подумав Міхаель.
Офіцер щось наполегливо казав чоловікові з хворобливо-блідим, гладким обличчям, який,здавалось, слухав навіть отупілими карими очима — з вірнопідданською покірністю, як слуга, що одержує наказ.
Дивлячись на цього чоловіка, Міхаелеві чомусь згадався кам’яний готичний собака на стіні в хрестовому проході одного вюрцбурзького монастиря. «Так і є — він скидається на готичного собаку, що приготувався стрибнути». Міхаель марно сушив собі голову над тим, хто б цей чоловік міг бути за фахом,— жоден йому не пасував. «Либонь, він взагалі не має ніякого фаху»,— вирішив зрештою Міхаель.
(Увечері другого дня він спітказ того чоловіка знову, на робітничих зборах в одній пивоварні. Тон походжав з червоною пов’язкою на рукаві й разом з десятьма іншими товаришами збирав у супницю пожертву для вдів та сиріт загиблих мюнхенських робітників. Час від часу він, підтримуваний бурхливими оплесками, кидав обурені або схвальні репліки ораторові на трибуні — Ернстові Толлеру, який здавався йому не достатньо лівим. Про те, що це шпиг на утриманні мюнхенського офіцерства, робітники дізналися аж пізніше. Надто пізно!)
Коли привітно всміхнена кельнерка принесла телячу грудинку, Міхаель спитав ЇЇ, чи не знає вона того чоловіка напроти, під стіною, що їсть салату і п’є лише воду. Усмішка зійшла з її обличчя.
— А-а, отой! — Вона знизала плечима.— Знаєте, він завше якийсь дивний. Я його аж боюсь. Звати його начебто Літлер чи Гітлер, ба ні, здається, Бітлер. Платить за нього обов’язково інший. Якийсь барон. Бачте, до нас тепер і порядні пани заглядають, бо в нас іще є що попоїсти.
— А ви не принесли б мені ще шматочок хліба? — попрохала Ліза.
В неї, як і давніше, був чудовий апетит. Але тієї миті вбіг газетяр і вигукнув:
— Баварія — вільна соціалістична республіка! Курт Ейснер — прем’єр-міністр!
— Тепер усе буде по-іншому, тепер усе буде гаразд,— радів Міхаель.— Усе буде гаразд. І ми з тобою тут.— Він стиснув Лізину руку.
— Навіщо мали гинути мільйони людей? — мовила Ліза.
Міхаель спробував її втішити:
