— Назва то гарна, а от що людина добра, маю сумнів...
Міхаель став завзято захищати і свою назву, і самого себе: мовляв, він зовсім не хоче цим сказати, що людина справді добра; він тільки хоче сказати, і саме про це й пише в своїй книжці, що треба створити умови, які дозволять людині стати доброю.
— Дайте їй можливість, і вона стане доброю! — закінчив переконано Міхаель.— Отже, на цьому я й стану — «Людина — добра».
Він записав назву книги на аркуші паперу й помчав до свого видавця. Мати видавця, що й одягом, і своїм виглядом скидалася на стару селянку, працювала в редакції за столиком. Прочитавши назву, вона кивнула головою:
— Так, так.
Коли Міхаель повертався додому, він зустрів на Лі- маткай чоловіка, чий образ закарбувався йому в пам’яті назавжди. Це був довготелесий росіянин — у довгому пальті, підперезаному поясом, високих чоботях і великій хутряній шапці. Перекинувши через плече ремінь з клунком, що нагадував валик від канапи, і мірно вимахуючи руками, росіянин простував не тротуаром, а самісінькою серединою вулиці; вираз його обличчя й випростана постать уособлювали гордість. Здавалося, він більше нічого не бачить і не чує, крім революційної Росії. Міхаель спитав себе, чи поталанить цим блудним гордощам коли-небудь добутися до далекої Росії?
Вдома лежав лист від професора Кіппенберга, власника лейпцігського видавництва «Інзель-Фер лаг». У ньому писалося, що Георг Мюллер, Міхаелів видавець, тяжко захворів. (У кінці грудня 1917 року він помер). Кіппенберг прибув до Цюріха й за двадцять тисяч марок придбав право на видання двох книжок.— «Ватаги розбійників» та «Причини», яка вийшла 1916 року.
Міхаель купив невеличкий будиночок із садком на околиці Цюріха на Цеппеліпштрасе. Вони найняли гладку кухарку. Лізу щодня приголомшували все нові страшні втрати в боях під Верденом. її серце не витримало того жалю, і вона злягла — через війну, сказав лікар. Вона майже не вставала.
На той час до Цюріха приїхав один відомий австрійський поет. У переповненому концертному залі він з піднесенням, мов справжній артист, читав свої поезії. Сльози котилися по його гладких щоках і голос зривався, коли він декламував вірша про лелеку з перебитим крилом. Міхаель підвівся й вийшов — у кишені в нього лежала вечірня газета, де повідомлялося, що в оборонних боях під Верденом полягло двадцять тисяч французів.
Якось у листопаді 1917 року до Лізи й Міхаеля завітали на вечерю швейцарський анархіст, з яким Міхаель познайомився в кав’ярні «Стефані» через Софі й доктора Кройца, і німецький письменник Людвіг Ру- бінер. Анархіст приніс Міхаелеві виконаний олівцем малюнок—автопортрет Софі, зроблений незадовго до її загибелі. В очах у неї вже застигло прощання з життям, застигла печать смерті.
Розмова точилася про Жовтневу революцію. Більшовики скинули Тимчасовий уряд Керенського й захопили владу. Західні держави вже готували контрреволюційну інтервенцію, натхненником якої виступив Уїнстон Черчілль. Анархіст, зневажливо посміхаючись, кинув:
— Доки більшовики не скасують грошей, уся ця революція мене не цікавить.
Він вважав, що більшовикам бракує рішучості.
Людвіг Рубінер запропонував підірвати бомбою Залізного Гінденбурга, що стояв на Алеї перемоги і був оббитий цвяхами
