— Так, ти повинен її написати.
Він не спав цілу ніч і другого дня був ніби в трансі, коли почав писати про готельного кельнера, в якого загинув син. Старий кельнер б’є себе в груди на багатолюдному мітингу і заявляє, що сам винен у смерті свого сина, бо двадцять років тому легковажно дарував йому іграшкових солдатиків, усілякі гвинтівочки, шабельки та гарматки, бо навчав його кровожерних патріотичних пісень, бо сам прищеплював йому войовничий дух. Кельнер запалює слухачів і організовує на вулицях міста революційну антивоєнну демонстрацію.
Міхаель працював у кав’ярні «Небельшпальтер», де пополудні грав невеличкий оркестр. Він завжди приходив туди першим, сідав і писав. Починала грати музика, сходилися відвідувачі. Він писав. У кав’ярні люднішало, і до Міхаелевого столика підсідали гості. Він писав. Потім кав’ярня помалу порожніла, музиканти складали свої інструменти. Міхаель писав, поки кельнер не нагадував, що пора йти. Так тривало півроку, день при дні.
Коли в пансіоні в суміжній кімнаті розмовляли чи навіть просто покашлювали, він не міг працювати. Гамору кав’ярні «Небельшпальтер» Міхаель не помічав. Музика й гармидер створювали навколо нього звукову вежу, в якій він сам-один сидів і писав — серед цілковитої тиші, в трансі, мов сновида, що не чує й не помічає нічого, крім свого марева.
Історія старого кельнера під назвою «Батько» з’явилася спершу в часописі Рене Шікеле «Білі аркуші», що виходив у Швейцарії. Згодом один берлінський видавець передрукував оповідання в своєму щорічному альманасі, що не викликав підозри у властей, а актриса Тілла Дюр’є прочитала його в Берліні зі сцени.
Незабаром Міхаель довідався, що п’ятсот слухачів реалізували кінцівку його оповідання — прямо в залі влаштували, антивоєнну демонстрацію і пройшли вулицями Берліна.
Ця новина втішила Міхаеля, бо його книжка мала бути не звичайним прозовим твором, а закличним антивоєнним маніфестом, безпосередньо впливати на людей. Окрилений цією подією, він знову поринув у роботу. Гїисав на вулиці, на вокзалі, в електричці, іноді цілу йіч у постелі. Писав на ходу, стоячи, сидячи, лежачи, більшу частину книжки Міхаель написав у кав'ярні «Небельшпальтер», серед тиші своєї звукової вежі. Робота наближалася до кінця.
Цюріх тепер кишів шпигунами втягнених у війну країн, всілякими авантюрниками, багатіями, які
забезпечували тут своє добро, валютниками з усієї Європи. Слідом за ними понаїжджало повно дівчат легкої поведінки, які завжди з’являються там, де їхнє ремесло дає прибуток. А з Франції та Німеччини прибували й прибували прихильники миру, які гадали, що в Швейцарії вони зможуть дійовіше боротися проти війни. Мов чужоземні птахи, що з найрізноманітніших причин поприбивалися у війну до Швейцарії, вони змінили вигляд міста — надто ж фешенебельної Привокзальної вулиці — і сповнили його метушйіею. Готелі й ресторани були переповнені.
Кав’ярню «Небельшпальтер» було зачинено на ремонт, і Міхаель працював тепер у саду іншої кав’ярні—«Ля Терас», куди щодня пополудні приходили Гуго Баль, його подруга Еммі Геннінгс — худеньке, біляве, вродливе богемне дівча, та ще невисокий чорнявий юнак з великим чолом і білою, як сніг, шкірою — Трі- стан Тсара, один із засновників дадаїзму, що якраз тоді народжувався.
Вони складали вірші. Кожен мав придумати один рядок, без жодного зв’язку з попереднім. Якщо ж у новому рядку виявлявся бодай найменший зміст, Трістан Тсара рішуче його відкидав. Міхаель і собі запропонував жартома один рядок. Його було відхилено.
Як ото пекар щоночі випікає булочки, що їх вранці з’їдають, так і вони — вдень складали вірші, а ввечері читали їх з естради в кабаре «Вольтер», яке заснував Гуго Баль. Було це в старій частині міста, за кілька хвилин ходи від вегетаріанського ресторанчика, де щодня вечеряли за тридцять раппенів Ленін і його дружина Крупська.
