Якось увечері в кав’ярню зайшов барон Шенніс — сімдесятирічний художник романтичного напряму. Його зморшкувате обличчя мало благородні риси, а інтелект ще додавав йому краси. На ньому були, як завжди, білі гамаші, біла камізелька й високий стоячий комірець. Барон пригладив неслухняне, розпатлане і ледь підфарбоване світле волосся, зачесане посередині на проділ, начепив пенсне, від якого ша білу камізель- ку впала чорна дуга шовкового шнурка, й, зіпершись обома руками на золоту головку ціпка, став роздивлятись старечими очима відвідувачів кав’ярні «Захід». Це була постать із вісімнадцятого століття, з часів Гете.
Такі люди були якраз до серця Шмідові. Словесні баталії між ними ставали неповторними подіями. Шенніс боявся смерті, про яку він ненадовго забував лише
серед близької йЬму публіки кав’ярні «Захід». Саме тому він і приходив сюди.
То сям, то там із-за столиків підводилися люди і як мухи на мед, поспішали до Шениіса.. Кельнер Гай ледве встигав подавати чарки. Відразу ж спалахнула жвава розмова, слухачі платили Шеннісові за його слова прихильним сміхом, а він платив грошима за їхній коньяк.
Шмід провів півроку в Аргентіні серед ненависних йому м’ясоторговців. Півтора місяця тому він відплив на «Полонії» з Буенос-Айреса, в Гамбурзі пересів у поїзд, на берлінському вокзалі «Зоологічний сад» вискочив з вагона й, зголоднілий за публікою, подався на йоахімштрасе до кав’ярні «Захід». Кинувши на порозі валізу, Шмід відразу приєднався до розмови;
— Стривай, Шенніс, дай і мені слово сказати!
Міхаель наблизився до столика привітати Шміда,
що під загальний регіт уже розповідав, як старий Шмід без особливого захоплення прийняв від сина його книжку «Карлос і Ніколас».
Шмід працював над «Карлосом і Ніколасом» — над-, звичайно просто написаною, але дуже гарною повістю' на вісімдесят сторінок — сім років і всі ці сім років щомісяця одержував від батька дві тисячі марок.
— Старий покрутив-покрутив книжечку в руках, а тоді й каже: «Гарно, Синку. Але Гёте писав краще».
До столика підсіла співачка з кабаре Резі Лангер і прощебетала Міхаелеві кілька схвальних слів про «Ватагу'розбійників». Шмід нахилився до Міхаеля:
— «Ватага розбійників» має успіх, адже так? А'ска- жи-но, Резі, скажи, яка книжка ліпша — «Кдрлос і Ніколас» чи «Ватага розбійників»?
— О, «Карлос і Ніколас», звісно, прегарна річ. Але й «Ватага розбійників» непогана книжка.
Шмід тицьнув вказівним пальцем Міхаелеві в груди:
— Тепер ти впернився: «Карлос і Ніколас» — класичне полотно, а «Ватага розбійників» — останнє лайно! За твоє здоров’я, брате!
Вечір затягнувся до шостої ранку.
