— Мені потрібно двісті двадцять.
Мюллер засміявся:
— Чому саме двісті двадцять? — Втім, йому було не вперше мати справу з причинними.— Гаразд, нехай буде двісті двадцять.— Він вписав до угоди цифру й видав Міхаелеві перший чек.
Сповнений безмежної симпатії до Георга Мюллера, Міхаель подався до кав’ярні «Стефані». Там він побачив незнайомі, молоді обличчя, нове покоління. Кулею примчав Артур. Тепло привітавшись, Міхаель запросив його повечеряти в барі «Одеон». І тут він уперше задумався, на що він, власне, жив усі ці дев’ять років. «Дев’ять років — їжа, одяг, квартира і все інше. Цілих дев’ять років! На що я жив?» Міхаель довго про це думав, але так ні до чого й не додумався. Врешті вирішив, що найкраще все пояснить один гарний біблійний вислів. І він усміхнено прошепотів:
— Погляньте на птахів небесних. Вони не сіють, вони не жнуть, а їх годує всевишній отець.
Другого дня він купив для Лізи дві пари довгих, до ліктів, білих лайкових рукавичок,— дарма що в неї не було вечірньої сукні,— й капелюшка з тонкої соломки пшеничного кольору: таке собі середніх розмірів колесо з наголовком, зліпленим з яскравих шовкових троянд. Це був не капелюшок, а розкіш, і коштував він сто п’ятдесят марок. Проте на дорогу додому гроші в Міхаеля залишились. А першого числа наступного місяця він знов одержить свої двісті двадцять марок. То чи ж варто журитися тим, на що вони житимуть до першого?!
«Ватага розбійників» вийшла 4 червня 1914 року. А через тиждень Аііхаель уперше побачив у газеті своє ім’я. Пауль Шлентер, критик натуралістичного напряму, що на той час вже відмирав у Європі, видрукував у двох номерах «Берлінер Тагеблат» довгу статтю, де похвалив книжку і — вірний собі — назвав її натуралістичним твором. У літературних часописах і на літературних сторінках газет розгорілися суперечки про те, який же це все-таки роман — натуралістичний, неоромантичний, імпресіоністський чи експресіоністський. Саме тоді було вперше вжито термін «експресіоністський». Сам автор сном-духом не знав, що волею своєї доби, якимсь незбагненним чином, він став виразником нового напряму.
Невдовзі по тому він одержав за «Ватагу розбійників» премію імені Фонтане з приємним додатком — тисячею марок. Міхаель, так би мовити, за ніч вибився в люди. І знову він бачив себе на останній парті й ставив собі запитання, на яке не знаходив відповіді: яким дивом він, найтупіший і найдурніший з-поміж усіх, урятувався від учителя Дюрра, того Дюрра, що понівечив і змарнував життя тисячам хлопчиків?
Чималу частину премії Міхаель витратив на вечірню сукню до Лізиних лайкових рукавичок, які лежали загорнуті в цигарковий папір і мріяли про кращі часи, і на смокінг для себе. Вони вперше пішли в, оперу. «Богема» навіяла сльози спогадів...
Через кілька днів з Вюрцбурга надійшов пакет — п’ятнадцять шкільних зошитів, і кожний аркуш з обох боків густо списаний олівцем. Це був материн роман.
Ліза заявила, що в Міхаеля не вельми розумний вигляд— він аж роззявив рота. Нарешті, зважуючи в руці стос зошитів, він проказав:
— Та це ж величезна книжка! І що вона тут понаписувала?
Він прочитав першу сторінку й від подиву випустив з рук зошита:
