Шевчук задумливо проказав:
— Якби той закривавлений пес ще й досі лежав отут, для молодих це був би лихий знак.
Вдова сиділа на порозі між доньками. В домі пахло свіжими пирогами зі сливами. Двері майстерні стояли відчинені навстіж. Шевчук зазирнув у них.
Спершу він мав пошити пару черевиків на пробу. Після обіду хлопець зняв мірку в старшенької, якій у липні сповнилося шістнадцять. Він сидів на дядьковому стільчику, тримав на колінах її ступню і, не підводячи голови, казав:
— Для вас багато шкіри не треба.
Усміхаючись, він виміряв її високий підйом, тоненьку кісточку і з подивом похитав головою.
Шевчук пошив з тоненької і м’якої телячої шкіри пару елегантних черевичків на гудзиках і сам приміряв їх дівчині. З цього й почалося.
На другий день вона побігла в аптеку й купила настоянки від ластовиння. Коли молодша несподівано зайшла до кімнати, то спершу мовчки спостерігала, як її сестра перед дзеркалом розтирає обличчя. Нарешті вона прошепотіла:
— Святий боже, ти закохалася! Але я тебе не викажу, якщо ти мені докладно розкажеш, що це воно таке.— Вона схопилася за живіт.— Мені дуже погано.
Шевчук жив у мансарді. Через кілька тижнів він
став помічати, що старша, проходячи повз відчинені двері майстерні, всміхається до нього.
Вони побралися, коли їй сповнилося вісімнадцять. Вона народила сина. В 1917 році колишній шевчук за* гинув під Верденом, а через двадцять шість років його син поліг під Сталінградом.
Щоранку Міхаель спочатку чистив кадуб для фарби, підігрівав клей, вимивав щітки, щоб малярчук, який приходив рівно о шостій, відразу міг приступити до роботи. В понеділок уранці Міхаель, як завжди, вже о пів на шосту відімкнув двері будинку ключем, що його зробив для себе й малярчука.
За кілька хвилин до цього лакей вийшов з Йозефи- ної спальні і, щоб не зустрітися з Міхаелем, квапливо прошмигнув до своєї комірчини у флігелі. Він довго і без жодного виразу дивився на себе в дзеркало, так ніби ще раз впевнювався, що це саме він провів ніч із Иозефою.
Лакей як увійшов у комірчину і стояв перед дзеркалом — одягнений нашвидкуруч, сорочка розхристана, в руці пласка накрохмалена краватка з піке,— так і впав на ліжко. Краватку він жбурнув на вікно і повернувся до стіни. Літографія під склом із зображенням товстої голої жінки і чоловіка у фраку, що замахнувся на неї канчуком, тепер висіла над самісінькою подушкою. Лакей дивився на неї.
Свічка під яскраво-рубіновим абажуром ще горіла. Йозефа перебувала в стані досі невинної людини, яку душевні тортури, що завжди чигають на кожного, раптом штовхнули на огидний вчинок, і зарадити вже неможливо.
Вона лежала на подушці, підклавши під голову оголену руку, вкриту кров’яними буро-червоними плямами. Волосся її було
