Другого ранку вони їхали осяяною сонцем стежкою серед пшениці. Він поприпинав коней до дерева, стягнув Йозефу з сідла і кинув її у пшеницю. Вона вже була не владна над собою.
Вона це пережила вже одного разу вві сні, а дійсність несла самознищення і смерть. Того вечора, коли Йозефа, боячись іти додому, сиділа в темному скверику, вона передбачила свій кінець і гіовернулась, дивлячись смерті у вічі.
Кінець прийшов наступної ночі.
Згорбившись, вона годинами сиділа на краю ліжка. Невиразна, вже потойбічна посмішка ще раз оживила спотворене і скам’яніле обличчя, коли Йозефа пригадала, як під час прогулянки по Вюрцбургу повірила була, ніби вона знов така ж чиста, якою була в дитинстві.
Цієї миті Йозефа ще не знала, що накладе на себе руки. Вона замінила догорілу свічку. За звичкою задивилася, як під яскраво-рубіновим скляним абажуром набирає сили нове світло. Потім знов сіла на край ліжка — похнюплена й безживна, так наче вже перейшла на другий берег і оглядається назад.
Спогади далекого дитинства й шкільних років, спогади про тиху матір і батька, що й виглядом своїм був схожий на метушливого дядька, напливали і знову зникали разом з дитячими сподіваннями та дрібними жа- лями, які школярка, а потім шістнадцятирічна дівчина сприймала дуже близько. Коли вона знов покинула рай невинної і безневинної, губи її ворухнулися. Це була не усмішка, але й не журба.
Вона підвела голову. Навпроти в кріслі сиділа шістнадцятирічна дівчина. На ній була її перша вечірня сукня — груба тафта в білу та чорну смужку, а на чорній оксамитовій нашийній пов’язці — опуклий золотий медальйон з мініатюрним портретом матері. Викладені віночком коси трохи закривали невинне гладеньке чоло. Рот був міцно стулений І скидався на бруньку.
Гостя, мов жнва, дивилася на Йозефу, яка покірно опустила повіки, в глибині душі усвідомлюючи, що при- родне духовне начало людини в образі невблаганно су« вороГ шістнадцятирічної дівчини вимагає від неї звіту за її ганебний вчинок.
Позефа, вже ладна заплатити за все сповна, в цю мить пригадала, як після повернення з Вюрцбурга за« писала у своєму щоденнику: сБути людиною — це зобов’язує і покладає завдання, важке завдання. Якщо я віддамся потворі, то неспокутно согрішу сама перед собою, не виконаю свого завдання й уже ніколи не зможу його виконати».
Гостя мовила:
— Ти це знала і все-таки вчинила по-своєму. Ти дозволила йому зганьбити мене. МенеІ
Запалена якимсь незбагненним внутрішнім поривом, Позефа взяла в суворої невинності силу піти з життя. Межа між земним і вічним перетворилася в мерехтливе світіння. Йозефа, всього кількамісячне дитя — невинність і довершеність у погляді — довго й непорушно дивилася перед себе і раптом осміхнулась.
Вона відчула, що, незважаючи на духовне спустошення, в ній ще лишилося щось дорогоцінне, чим ніколи не володів лакей,— якась незгасна зірка, що вказувала їй останній шлях.
Вона підвелася. Гостя зникла. Йозефа сіла до секретера й написала ротенбурзькому капітанові поліції листа, в якому
