Побачивши адресований капітанові поліції лист, що лежав на щоденнику, Міхаель збагнув, що не лакей застрелив Йозефу, а вона його, і раптом здогадався чому. Він вжахнувся і зразу ж відкинув цей здогад. 1 ту ж мить зі страхом подумав, що Йозефа, можливо, повідомила причину своєї трагедії капітанові поліції.
Як особливо вразливі люди, що перед лицем несподіваної небезпеки в хвилину страху- несвідомо роблять єдино правильний крок для свого порятунку, Міхаель почав діяти. Не вагаючись, розгорнув листа. В ньому стояло те, чого він боявся. Він гарячково розгорнув папір, дістав щоденник і став читати — нетерпляче, жадібно. Серце калатало. Прочитавши кілька рядків, він сховав щоденник разом з листом до кишені.
Ніхто в світі не повинен дізнатися, що Йозефа віддалась лакеєві.
Зволікати не можна було. Рівно о шостій з’явиться саксонець. Тремтячи всім тілом, Міхаель узяв браунінг, що лежав біля Иозефиної руки на ковдрі, навшпиньки підкрався до лакея і поклав револьвера поруч з його рукою.
Коли Міхаель вийшов з будинку, на вулиці ще не було ні душі. Ніхто його не бачив. Зачекавши в якомусь підворітті, поки підійде саксонець, він приєднався до нього і слідом за ним піднявся сходами нагору. У нього було таке враження, неначе в грудях безперервно скапує кров.
Міхаель заметушився по передпокою, розгублено відвертаючи погляд, відчуваючи в грудях кров. Але йому не довго довелося мучитись, вдаючи, що нічого не знає. Саксонець відразу помітив на паркеті цівку крові й відчинив двері спальні. Він повернув до МІхаеля перелякане обличчя:
— Тут щось скоїлося! Мерщій,біжіть у поліцію, мерщій у поліцію!
Ніхто з ротенбуржців навіть не здогадався, щб сталося насправді. Всі пояснили собі цю трагедію саме так, як Міхаель і бажав. У 1904 році поліція невеличких містечок іще не вдавалась' до відбитків пальців, щоб виявити злочинця, тож навіть капітан поліції був певен, що лакей напав на Йозефу, згвалтував, а потім застрелив її і себе з браунінга, що лежав на підлозі біля його руки. Не з’ясовуючи справу далі, поліція дозволила поховати трупи.
Відкрита труна стояла в передпокої. Востаннє подивитися на Йозефу прийшло багато людей. Вісімдесяти- дволітній священик, у якого десять років тому померла дружина, побризкав Йозефу святою водою і поклав їй на груди образок матері божої — схожий на той, який подарував мандрівному учневі ювеліра.
Глуха кухарка проплакала цілий день і цілу ніч. Тепер вона більше не плакала, тільки подивилася на Йозефу довгим поглядом і мовила до неї:
— Тепер і я помру.
Важкий тягар, що все життя гнітить людину численними примхами долі, зібрався в один удар і безжалісно впав на Міхаеля. Благородне і вразливе сухожилля життя, на якому тепер висіла вся земна куля, витримало. Міхаель міг зробити нас.тупний крок у житті, йому було двадцять два роки.
З вікна прасувальні, вже обклеєної шпалерами, він бачив, як до будинку під’їхав катафалк. З нього зійшли два чорні чоловіки. Чорні коні стояли непорушно. Міхаель теж застиг.
Зараз труну закриють. І він більше ніколи не побачить дорогої людини. Міхаель рушив до передпокою. Смерть, благородна й страшна, змінила її обличчя. Воно було менше, юне й гладеньке. Здавалось, це обличчя шістнадцятирічної. Вуста, такі ж бліді, як і щоки, нагадували замерзлу білу квітку.
