¦ Поки Міхаель отак стояв, щось покинуло його, перейшло до Иозефи, якій воно належало, і він ніколи вже його не .відчував.
Два чорних чоловіки зайшли в передпокій. Вони накрили труну віком.
Другого ранку Міхаель вийшов з містечка. В напрямку Мюнхена. Як і тоді, коли він помандрував до Ротенбурга, в його кишені було три марки — платня за останній тиждень. Лист, що його Йозефа написала капітанові поліції, а також її щоденник лежали
в рюкзаку, його обличчя просвічувалось. У Міхаеля було таке відчуття, неначе вітер пролітає крізь нього. В душі залишився тільки паросток нової снаги. Життя зробило йому застережний знак.
Після другої овітової війни шістдесятитрирічний художник Міхаель Фіркант, який навесні' 1933 року покинув сплюндровану батьківщину, повернувся в Європу. Він прибув у зруйновану вщент Німеччину. Міхаель шукав місця своєї юності і не знаходив їх.
У Ротенбурзі, що був зруйнований лише частково, жило багато зневірених, знервованих біженців. Вони знаходили собі притулок серед величезних мертвих руїн міста — в засипаних підвалах серед пацюків, що шукають і знаходять у смітті трупи. Тепер тут тривала війна пацюків.
Одного на диво ясного і свіжого липневого дня — вранці пройшов дощ — Міхаель простував похмурою головною вулицею. Біля високої гратчастої огорожі ручної роботи він спинився. Зайшов у двір. Невеличкий палац у стилі Людовіка XVI тепер перетворився на госпіталь у якому стояла сотня металевих ліжок. На кожному з них лежало те, що лишилося від людини. Кілька якихось блідих тіней свого минулого блукали спустошеним садом у стилі Людовіка XVI, що колись був відомий своїм орнаментом алей та зі смаком розбитими лужками, а тепер став смітником.
Міхаель прийшов на могилу Йозефи. Міське кладовище не стало більшим. Мертві ротенбуржці спочивали на великому кладовищі Європи.
Він поставив мольберт і почав малювати розквітлий кущ жасмину та вкриту плющем мармурову плиту з її іменем.
Міхаель опустив очі й дивився перед себе. Він бачив Иозефу, її обличчя, очі. «Я б її кохав»,—подумав він.
Навіть у свої шістдесят три роки Міхаель залишився сентиментальною людиною.
Початок XX століття в літературі Німеччини ознаменований сузір’ям письменницьких талантів, які в подальші десятиліття визначили небачений розквіт вітчизняного реалістичного роману. Томас Манн і Генріх Манн, Ліон Фейхтвангер, Арнольд Цвейг, Бернгард Келлерман.., Цим блискучим майстрам епічної прози ще за життя судилося стати класиками рідної літератури й гідно представити її на світовій арені. Кожен з них мав самобутній мистецький голос, сповнений гніву проти соціальної несправедливості і глибокого болю за експлуатовану й скривджену, зневажену й потоптану в умовах німецько-прусського імперіалізму людину. Напередодні першої світової війни пролунав і неповторний голос Леонгарда Франка, пройнятий життєдайним гуманізмом, непохитною переконаністю в тому, що «людина — добра».
У присвяченому пам’яті Л. Франка вірші відомий поет НДР Ернст Шумахер писав: «Людина — добра, але вона вбиває свого брата, зраджує свого ближнього, душить такого як і сама, спопеляє інших, несе світові смерть. Людина — добра, бо вона помирає заради^ свого брата, заступається за свого ближнього, допомагає такому, як сама, братається з іншими, несе
