Стіни захитались. Ліза відчула, що знову непритомніє.
— ...моєму лікареві. Сімнадцять сорок п’ять...
— Як ваше дівоче прізвище? — Він повторив його й перепитав: — Пишеться через «Ф»?
Ліза боролася з млостю, їй здавалося, що вона помирає, а цей чоловік з реєстраційною книгою добиває її.
Приземкуватий зірвав з носа пенсне:
— Невже вам треба до дрібниць заповнювати .анкету, перш ніж помогти жінці?! — Він знову начепив на ніс пенсне й випнув губи. '
— Якщо ми, добродію, не заповнимо анкету негайно, то може статися, що взагалі цього не зробимо. А рідня потерпілого тим часом нетямитиметься з тривоги. Тут діло таке... Подзвоніть домашньому лікареві,— нарешті звелів він асистентці.
Роздавлена раптом закричала нелюдським голосом, як дикий звір. Дівчинка заплакала ще дужче.
— То на що ви скаржитесь?
Ліза спробувала підвести голову, але знову похилила її на груди.
— Серце.
Асистентка поклала трубку.
— Домашній лікар каже, 'щоб ви негайно дали їй дигіталісу й відправили додому.
Двері розчахнулися. Двоє поліцейських внесли старого чоловіка. Обличчя в нього позеленіло, заляпаний капелюх лежав на животі. Гарячий запах ядучої карболки знову поглинув свіже повітря.
— У вас уже є його анкета?
— Та він ще не приходив до пам’яті,— відказав поліцейський.— А коли ми його підібрали, він був уже непритомний.
Лікар випустив руку старого:
— Він помер. Крововилив у мозок. Зателефонуйте в трупарню.— І повернувся до приземкуватого:— А в нього ж, мабуть, є дружина, діти? У нас п’ятдесят шість пунктів невідкладної допомоги, і щодня на кожнісінький пункт привозять десятки потерпілих. Ми живемо в місті з мільйонним населенням. А тепер уявіть собі, яка плутанина вийшла б, якби...
— Так, але ж...
— Ніяких але!
