— Так, але ж дайте їй, нарешті, ліків!
Приземкуватий і лікар одночасно підскочили до Лі-
зи, що зомліла й мало не впала зі стільця.
— Домашній лікар уже дзвонив. Зараз він прийде. Вашій дружині стало недобре,— зустріла Міхаеля шістнадцятирічна покоївка, коли він повернувся додому. Дівчина жила в Берліні лише третій день і тішилася з усього, що бачила й чула. Вона була біленька, як яблуко, здорова, як яблуко, і за ці три дні вже навчилася носити туфлі на високих каблуках та шовкові панчохи.
Міхаель кинувся до телефону. Та поки лікар повідомляв усе, що знав, Міхаель почув на сходах важкі кроки.
Двоє санітарів у сірій уніформі внесли на ношах Лізу.
Пасма волосся спадали на вощане лице. Руки були складені на грудях, наче в мерця. Вона скидалася на хвору, яку щойно винесли непритомною з-під операційного ножа.
Жах, що охопив Міхаеля, був надто великий, щоб тривати довше, ніж одну секунду.
— Приготуйте постіль!
4*
Він кинувся до Лізи. Вона розплющила очі й знов їх заплющила — то був короткий погляд, навіть не по-
83
гляд, а безсилий порух повік, що цілком відповідав її станові; сум, приреченість і водночас мужність були в тому погляді, погляді людини, якої торкнулося крило смерті.
Навіть коли її поклали в ліжко, вона не могла нічого сказати, тільки ще раз звела на нього очі. Губи її посиніли. І знову страх ножем різонув Міхаелеве серце.
Вона відчула, як ніжно він прибирає їй з чола волосся, і спробувала всміхнутись. Це було величезне зусилля — навіть коли здорова жінка задля коханого переймає на свої плечі весь тягар життя, і то їй не буває так важко.
Лікар, Міхаелів приятель, ще на сходах скинув пальто, в передпокої, не зупиняючись, приготував стетоскоп і, затримавшись на якусь хвильку перед дверима, спокійно зайшов до спальні.
Незадовго перед цим він мусив пообіцяти Лізі, що навіть у крайньому випадку не приховуватиме від неї всієї правди про стан її здоров’я, і тепер ладен був, як виняток, дотримати сво^ї обіцянки. Ліза розумна жінка, й обманути її важко, до того ж смерть уже давно стала ближчою її душі, ніж життя.
Коли він сів на край ліжка і, намагаючись не виказувати свого занепокоєння, ледве знайшов пальцями слабкий, надто слабкий пульс, вона знову розплющила очі. В погляді застигло тривожне запитання.
Лікар відповів спокійно, ніби між іншим:
