зачаївся смертельний страх.
— Тепер я собі дорікаю. Мені слід було залишитися тут на ніч.
— Скажіть мені правду!
— Становище досить серйозне. Треба взяти сиділку, служниця мало що тямить.
Від тієї миті Міхаель уже не міг їсти. Він більше не голився, не перевдягався. Цілими ночами він никав туди й сюди, а коли підходив до Лізиного ліжка, то всміхався — спокійно й ніжно. Він грав свою роль непогано.
Тиждень Міхаель носив свою надію по кабінеті з кутка в куток. Тоді покликали професора. Вкрай наляканому Міхаелеві він здався надто молодим. Аж після огляду, коли професор зайшов до кабінету, Міхаель з його безбородого, покраяного зморшками обличчя побачив, що той чоловік багато побачив і пережив на своєму віку.
Професор сказав кілька слів — спокійних, як і його обличчя, слів, що не прогнали страху, але й не вбили Міхаелевої надії.
Надвечір, за двадцять чотири години до смерті, Ліза при Міхаелеві сказала сиділці:
— Добре й хворіти, коли про тебе так дбають!
Це була Ліза. Вона завжди була вірна життю, завжди в поганому вміла знаходити гарне й одним-єдиним словом,— але воно йшло від глибини душі, вміла зробити людям приємність.
Міхаель кинувся до свого кабінету, серце його не витримало. Він заридав. Здригаючись від плачу й затискаючи долонею рота, щоб вона не почула, Міхаель упав у крісло й опустив голову на руки.
Вранці до Міхаелевої спальні зайшла сиділка й зупинилася на порозі. Він злякано підхопився:
— Що таке?
Вигляд у неї був стурбований.
— Кепські справи. Ніч пройшла добре, а оце раптом... Вам треба негайно викликати лікаря.
Але на сходах уже чулися квапливі кроки.
Сиділка підтримувала хворій голову й заспокійливо повторювала: «Так, так»,— хоч сама не розуміла жодного Лізиного слова. Ліза схвильовано белькотіла і все намагалась щось пояснити тоненькими ручками. їй відібрало мову.
— Удар,— мовив лікар.
Лізі зробили укол. Міхаель стояв біля ліжка, немов людина, в яку вже влучила куля, але вона ще не падає. Всі почуття зненацька заніміли.
Через кілька хвилин Ліза заснула. Прокинулась вона вже спокійніша. Зовні спокійніша. Вона пробувала вимовляти слова й дивилася на Міхаеля, як старанна учениця на свого вчителя. На віях у неї блищали сльози.
