Він ступив крок, другий — туди, на сонце, до життя, що було сліпою, жахливою жорстокістю.
Зайшов до Лізиної спальні — порожня кімната, стіни. Ось її біле ліжко — невинно-злочинне ліжко. Яка несправедливість, що ліжко ще тут, а Лізи вже немає! Відчинив шафу. Стримуючи сльози, торкнувся її сукні. Спомини ножами різонули серце. Тіло було знекровлене, холодне від крижаного болю.
Тижні, які треба було прожити, приходили й минали, але кожна хвилина тяглася вічність.
Він плентав за службовцем крематорію, що поспішав з урною під пахвою повз ряд могил до невеличкої свіжої могилки. Поруч з урною Міхаель поклав «Ватагу розбійників» і «Причину». Який страшний обряд, яке страшне прощання!
Міхаель пішов. А йти не було куди. Він сам був ніж, і сам безнастанно краяв ним свою душу.
Йому самому довелося спізнати, що таке безповоротна втрата. «Ти не можеш убити своє горе, ти мусиш його нести, ти мусиш витерпіти його, до кінця, а кінця немає, бо горе знаходить нову поживу, бо вона померла, вона більше не повернеться, не повернеться ніколи, вона стала попелом, вона ніколи, ніколи не повернеться». Він узнав, що для того, хто кохає, немає на світі нічого страшнішого, ніж безповоротність утрати. її треба витримати, а витримати не можна.
Міхаель ходив згорблений, мов каліка, його плечі згинав тягар життя, в якому він не міг і не хотів брати участі. На вулиці він нічого не чув і не помічав, він не міг їсти, не міг бути з людьми, він і сам перестав бути людиною, нічого колишнього в ньому не залишилося. Залишилась тільки висхла оболонка чоловіка. Він не міг спати, а коли засинав, то відразу прокидався: тягар світу тиснув йому на груди.
Міхаель не приховував свого горя, не тікав від нього. Тугою за Лізою він зберігав свою вірність їй. Минали тижні, місяці, а він усе ще був такий пригнічений, ніби втратив її тільки вчора. Розради не було.
Він шукав втіхи у приказці «Час гоїть усі рани». Тільки час може йому зарадити, тільки час. Але час застиг, і Міхаель ніяк не міг зрушити його. Час зупинився. День був цілою вічністю, а серце робило щогодини чотири тисячі двісті ударів. Ні, розради не було.
Міхаель покинув мертве житло й поїхав — однаково куди — до Вісбадена, гарного містечка на Рейні, якого він не бачив; його чепурних старовинних парків теж не помічав. Тулились на лавках закохані, вигравав оркестр. А він плентав повз них. Куди? Де себе діти? «Куди» для нього не існувало, і час застиг. Час, який мав його вилікувати, був непорушним скляним замком, і Міхаель стояв у ньому сам-один.
Він присів на лавку, якнайдалі від оркестру. Перед ним на піску стрибали горобці, ціла зграя горобців; вони безперервно розтинали повітря навскісними лініями — вгору-вниз. «То вони плетуть життя»,—* думав Міхаель, засинаючи.
Жива тепла Ліза сіла поруч нього, на колінах тарілочка з печивом та чорними вишнями. «Вишні з печивом — напрочуд смачно! Покуштуй. Глянь, які великі». Вона показує йому дві вишні, з’єднані хвостиками. «Бачиш, це вишневе «А». Вона чіпляє те «А» собі на вухо й каже: «Тепер можеш з’їсти вишні. Тільки не цілуй мене — я мертва».
Він ніжно її цілує — над вишневим «А», над вухом, губи торкаються щік, наближаються до її вуст. Він чує звуки фісгармонії, труна повільно пливе вглиб. Музика змовкає. Міхаель прокидається тієї миті, коли оркестр дограє останній марш.
