— Серцева слабість! Напад серцевої слабостії Це минеться. Тільки не можна нітрохи хвилюватися.
Аж тепер вона спитала:
— Я помру, лікарю? — її вуст торкнулася чарівна усмішка, викликана надією і вірою.
— Ні! — Він підбадьорливо засміявся.— Ви надто молоді, щоб помирати. Звісно, якби ви були років на тридцять старші... А так...
— Міхаелю, подай мені, будь ласка, гребінця й люстерко!
їй зробили укол. Пульс почастішав. Вона сама поправила коси. А тоді заснула — втішена, спокійно дихаючи.
— Я приголомшений! Такого важкого нападу я не сподівався. Але небезпеки немає,— сказав Міхаелеві лікар.
Він був справді такої думки. Потім виписав кілька рецептів.
— Але мені ви кажете правДУ?
— Щиру правду!.. Сьогодні ввечері мене запрошено в гості. Коли що, телефонуйте прямо туди.— І він дав номер телефону.
У квартирі все стихло. Шістнадцятирічна померанка, що сиділа на чатах під відхиленими дверима спальні, підібгала спідничку вище колін і, витягнувши бездоганно рівні ноги, задоволено їх розглядала. По приїзді в Берлін дівчина підкоротила спідницю на двадцять сантиметрів і аж тепер виявила, які в неї ноги. Всміхаючись, вона добула з кишені фартуха дзеркальце, оголила гарні білі зуби і втретє в своєму житті припудрила невеличким квачиком свіжі, мов яблука, щічки.
О десятій вона пішла спати. Міхаель приліг на канапі і, прислухаючись до Лізиного подиху, почав думати про неї, потім про свою роботу, потім знову про Лізу і, нарешті, задрімав.
Збудив його Лізин стогін. їй стало погано, і вона пересіла в крісло, не спускаючи ніг з постелі; голова її поволі перекочувалася з боку на бік. Обличчя було бліде. Вона задихалася.
— Що ти робиш!
Переляк пронизав його усього аж до ніг, які враз обважніли. Він поклав її назад у ліжко. її тіло обвисло, мов неживе. Раптом Міхаель схлипнув — у цю мить він збагнув, що Лізине життя ц небезпеці. «Викличу лікаря». Він улив їй у рот ліки й кинувся до телефону.
Ні, боятися нема чого. Нехай Міхаель покладе їй на серце холодний компрес. І знову Міхаель повірив, бо хотів вірити.
їй полегшало, і вона начебто заснула. Він сидів коло її ліжка. Минали довгі, важкі години. Страх і обурення лікарем змінювалися надією, що, можливо, той має слушність.
О восьмій ранку почулися, нарешті, квапливі кроки. Лізине обличчя було зеленаве й безкровне. Жили самі очі, в яких
