Опівдні їй повернуло мову. Схвильована й усміхнена, вона поскаржилася па лікаря невідкладної допомоги:
— Там мені тільки погіршало. Але тепер знову піде на краще.— Вона докладно описала Міхаелеві все, що відбулося на пункті невідкладної допомоги.
' І ще раз у ньому бурхливо ожила надія. Лікар залишився. Настрахана покоївка сиділа на кухні, знесилено опустивши руки, й пожвавішала аж тоді, коли Міхаель звелів заварити каву для лікаря.
На кухні загула кавомолка. Це означало життя.
— Лікарю, вона не помре?
— У неї був тільки легенький удар.— Лікар заговорив зовсім про інше, намагаючись розважити Міха- еля, якого вже ніщо не тішило.
У квартирі знову все стихло. Лікар сидів коло Лізи. Міхаель вирізав із сірого картону рамку, приліпив ззаду підпірку і вставив Лізину дитячу фотографію. Навіть на цьому знімку видно було, які гарні її карі очі на тлі білої, як слонова кістка, шкіри і як виграє бездоганна чистота шкіри поруч з золотаво-карими очима.
Міхаель проморочився з рамкою не одну годину. Кілька разів він підкрадався до дверей спальні. Було тихо. Знімок стояв перед ним. На лагідно всміхнеиому дитячому личку вже прозирало страждання.
Зненацька він почув збуджені голоси І якесь страшне хрипіння. В Лізи був новий удар. Дихання припинилося —• так надовго, що аж- страшно, очі застигли. Нарешті їй знову пощастило вдихнути, глибоко-глибоко.
Простягнувши руку, вона вказала пальцем на Міха- еля й поманила:
— Йди сюди.
Тоді схопила його руку і стисла її з несподіваною силою.
— Залишся туті Залишені
її час настав, і він бачив, що вона знає це.
Перерви між вдихами все довшали. Лікар швидко зробив їй три уколи підряд у ногу. Він нещадно її колов і все гукав:
— Дихайте! Дихайте!
Міхаель також благально закричаві
— ДихайІ
Ліза не дихала.
