Він заклякає у відчаї, йому здається, що він закам’янів і лежить у якійсь безодні, а. високі стрімкі скелі не залишають надії на порятунок.
Якось удень, коли Міхаель простував безлюдною, залитою сонцем головною вулицею — повільно й все ще похнюплено, наче згорблений каліка,— він побачив босоноге біляве дівчатко років шести, що стояло, прихилившись до ринви. Воно глянуло на Міхаеля і провело його поглядом. І горе його зненацька прорвалося. Нестримно ринули сльози.
Вперше після Лізиної смерті, через дев’ять місяців, навколишній світ в образі маленької дівчинки проник у Міхаелеву душу й сколихнув його почуття. Здавалося, що то саме життя послало йому цю дитину — рятівний місток від нього до себе. Він дав волю своєму горю. Це було гаряче, живе страждання, в яке вже впала краплина суму — паросток нового життя.
Так минув ще не один місяць, поки щоденні дрібниці, з яких, власне, й складається життя, поступово заполонили його, поки він знову побачив, що дерево — це дерево, а обличчя людини, яку він зустрів на вулиці,— людське обличчя.
Лише через чотирнадцять місяців після Лізиної смерті Міхаель настільки зміцнів, що зміг, нарешті, повернутися до своєї квартири. В поїзді він думав: «Усім нещасним, які втратили своїх коханих, можна сказати такі слова втіхи: «Час допоможе й вилікує. Тільки час!»
Міхаель більше ніколи не ходив на Лізину могилу. Ліза залишилася в ньому як найдорожчий спогад.
Він взяв служницю — вісімнадцятирічну доньку слюсаря, що працював на заводі «Сіменс і Гальске». То була тиха, мила дівчина, нівроку повненька, з нечистою шкірою на обличчі й карими очима невинного звіряти. Вона дбайливо й нечутно робила все для Міхаеля, поки гой дописував свій роман соціалістичного напряму, який через кілька місяців вийшов під назвою «Бюргер».
На той час вартість марки з дня на день падала з запаморочливою швидкістю. Аркуш поштового паперу коштував куди дорожче, ніж тисячомаркова банкнота. У вуличних жебраків розпирало кишені. Гравці брали на іподром по дві валізи— одна була набита мільярдними купюрами, а друга — порожня, на випадок виграшу. Один Міхаелів знайомий рік тому придбав під вексель, строком на рік, новий кабріолет «бенц», а тепер розрахувався за нього знеціненими марками. Новісіньке авто обійшлося йому в десять пфенігів золотою валютою. Ощадні книжки мільйонів маленьких людей, які десятками років складали пфеніг до пфеніга — на старість, перетворилися на нікчемні папірці. Нестерпна нужда штовхала тисячі цих пограбованих і зневірених старців на самогубство. Доньки колись заможних батьків ішли на панель. Вони коштували недорого, мусили бути вигадливими й ладними на все — конкуренція зростала.
Якось увечері, коли Міхаель вийшов з ресторану при готелі «Гесслер» на Кантштрасе, до нього несподівано підступила худенька темноволоса дівчина в чорній сукні. Він зразу ж пригадав, що багато років тому бачив її мигцем на прийомі в барона Шенніса. її батько, тепер уже покійний, займав тоді високу посаду в уряді. Дівчина сказала безбарвним голосом:
— Ходімо до мене додому. Мати теж удома.
Міхаель мимоволі відсахнувся, нажаханий, а тоді тицьнув їй пригорщу мільярдних банкнот, за які вона могла купити хліба того вечора, але навряд щоб їх вистачило на другий день.
За свій роман «Бюргер» Міхаель одержав від видавця десять тисяч марок авансу так званими золотими банкнотами, що на них він міг би купити половину Фрід- ріхштрасе. Один знайомий банкір запропонував йому заснувати разом на ті десять тисяч золотих марок банк.
