туманом.
Додому Міхаель повертався нерідко тоді, коли вже сходило сонце. Він був цілком спустошений, і коли поруч не сиділа жінка, то думав завжди про те саме: що і його, і кожного без винятку, кого він знає і кого не знає особисто, але все-таки знає,— всіх їх наче відкидає якась відцентрова сила, й вони живуть життям одного з тих «інших», що в них закладені. Ніхто не живе в центрі свого єства і лише своєю суттю. Кожний зраджує самого себе і розтринькує тим самим своє перво- родне право на життя.
Саме в той час Міхаель написав «Оксенфуртський чоловічий квартет»,— роман, що його він згодом якось назвав найкращим своїм твором. Міхаель був роздвоєний, достоту шизофреник. І свою шизофренію він усвідомлював. Він казав собі, що можна бути й божевільним, треба тільки пристосовуватися до свого божевілля й мати з нього користь.
Міхаель і досі жив подвійним життям — щовечора той «інший» віддавався грубій насолоді, а вдень він сам, повернувшись до центру свого єства, поринав у роботу над новою книгою; низка жінок, що проходили через його житло, все довшала.
Якось пополудні — було це влітку 1925 року — до Мі- хаеля зайшов на чай один знайомий, росіянин з Радянського Союзу, який працював в Російській експортно- імпортній конторі. Він розповів, опріч усього іншого, про те, що кілька днів тому випадково пройшов з одною жінкою аж до кінця Тауенціенштрасе, не впізнаючи її, поки вона не піднесла до очей лорнета. І тільки по цьому властивому їй жесту він її впізнав. З перших днів Жовтневої революції вона була в Москві його секретаркою, а 1920 року з його допомогою виїхала за кордон.
Втягнувши голову в плечі й майже заплющивши хитрі мишачі оченята, знайомий тицьнув пальцем з протилежного кінця кімнати на Міхаеля й сказав, що Мі- хаель закохається в Ілону так само напевне, як і те мале бісеня в нього. Треба тільки організувати їхню зустріч. Все інше станеться само по собі. Жіночка вона незвичайна. Якщо Міхаелева воля, він зараз-таки зателефонує їй і попросить прийти.
Міхаель сказав собі, що зустріч, підлаштована кимось третім,— то не та «зустріч». Він подумав: «Ти побачиш жінку, яка своєю суттю чужа тобі настільки, що між вами нічого не може бути, хай навіть вона і дуже вродлива. Вибір не можна організувати. Це мусить бути тільки «зустріч», випадок і доля тут означають те саме». Але він був самотній і він шукав.
її чорна паризька сукня була вишукано проста. Іло- на мала стрункі, рівні ноги, а сукні на той час носили короткі.
Сяючи юною'красою, якої годі досягти штучними засобами, невеличка, міцна й з ніжною шкірою, повним білим личком і темним волоссям з мідним полиском, Ілона неквапно розглядала крізь лорнет стіни, письмовий стіл, книжкову полицю — наче вона сама в кімнаті. Тоді випустила лорнет, що повис на золотому ланцюжку, й ступила до канапи.
Швидким рухом, опустивши при тому очі, вона подала МіхаелевГ руку, без найменшого потиску, і не промовивши жодного слова.
Те, що вона не з тих більш або менш піддатливих жінок, з якими йому велося аж надто легкб, Міхаель побачив і відчув одразу. Без ніякого зусилля він відділився від «іншого» в собі й повернувся до свого духовного центру.
А росіянин розвивав далі свою організаторську діяльність. Він викинув уперед руку й мовив:
— А правда ж, Ілона гарна? От бісеня, як намальована!
