Нора марка, вартість якої була гарантована основним капіталом німецької промисловості, вийшла 15 листопада 1923 року: одна золота марка за тисячу мільярдів інфляційних.
Після революції кожний новий уряд Веймарської республіки робив ще один крок управо. Загони офіційно забороненого, але таємно підтримуваного добровольчого корпусу, що вбили Ерцбергера й Ратенау, І далі спокійно жили собі ландскнехтами в маєтках прусських юнкерів. Стотисячна армія генерала Секта, дозволена Німеччині, складалася з офіцерів та унтер- офіцерів, які першої-ліпшої хвилини могли розпочати підготовку мільйонного війська. (Через вісім років так воно й сталося). Знову безсилі соціал-демократи, які в рейхстазі не одержали «небажаної» — за словами дотепників — більшості й тим самим були «врятовані» від необхідності здійснювати свою партійну програму, знов тільки виголошували безплідні опозиційні промови. Крім комуністичної партії, керівництво якої припускалося тактичних помилок, серйозної опозиції не було. Дві великі демократичні газети — «Берлінер Тагеблат» і «Фоссіше Цайтунг» — зробилися такі слабенькі й безликі, неначе їх видавали політично сліпі люди. Тільки два лівих тижневики, «Дас Тагебух» та «Ді Вельтбюне», і далі виступали проти все нових підступів реакції — дві самітні мурашки, що не могли стати на заваді слонам, які все розтоптували на своєму шляху. Навесні 1925 року помер соціал-демократ Фрідріх Еберт, перший президент Веймарської республіки. Президентом став Гінденбург, той самий Гінденбург, який згодом призначив Гітлера рейхсканцлером.
А проте буденне життя Веймарської республіки стало трохи людяніше. Не було того вірнопідданського духу, що панував у кайзерівській імперії. Чиновник скинув із себе шати богорівного й став схожим на людину. Особливо виразно Міхаель це відчув у поштовому відділенні на Уландштрасе, пригадавши, як чотирнадцять років тому тут його мало не заарештували, коли він наважився підвищити голос на богорівного можновладця, який пихато роздавав із-за віконця милостиню. Тепер Міхаель міг розмовляти з чиновником так само вільно, як і з привітним сусідом у черзі. То була ціла подія.
Міхаелеві сповнилося сорок один рік. У нього було вузьке моложаве обличчя й геть сиве волосся. Втрату Лізи вистраждано сповна. Він уже міг спокійно розглядати її фотографію на книжковій полиці. Кілька днів тому він вийняв цей знімок з шухляди й, наче уві сні, поставив на колишнє місце.'Роки, прожиті з Лізою, злилися з його єством, стали його невід’ємним скарбом, набутком його почуттів, частиною його суті — кращою частиною, якою він заволодів лише завдяки Лізі.
Якось Ліза сказала, що Міхаель, хоч він енергійний і вимогливий до себе, без чого давно б загинув, дуже лагідна людина. Завдяки Лізі він пізнав, що ніщо в світі не порівняється зі щастям зустріти справжню товаришку життя. Але тепер він був самотній. Даремно шукав він нову товаришку. Хоча Міхаель знову й знову казав Собі, що не зарадять ніякі пошуки, бо це мусить бути неодмінно «зустріч», він шукав далі. Самотність і неспокій кинули його у вир розваг..Щовечора він виходив з дому й повертався над ранок. Жінки проходили через його квартиру, багато жінок, від яких він чекав лише того, що й вони від нього.
Тієї перехідної доби між катастрофою і відновленням нічні ресторани Західного Берліна були переповнені елегантними жінками — жінками з грішми н за гроші, які, зрештою, нічим не відрізнялись між собою, бо у вихорі часу всі прагнули одного. Кожного, хто сюди наближався, підхоплював і затягував вир. Міхаель не чекав, поки його затягне,— він сам ступив у воду й здався на волю течії. Одні жінки змінювали інших. Дружини він не зустрічав. Другої Лізи не було, як не було більше й того, хто колись їй належав.
Міхаель став одним із тих, що жили в ньому.
Вечори починалися, як правило, в нічному ресторані «Шваннеке», де всім орудував актор з таким же ім’ям і де збиралися тільки артисти, журналісти та письменники, а закінчувалися, після обходу десятка інших нічних закладів, в «Інзелі». Цей відчинявся о третій ночі — через кельнерів та музикантів, які до третьої працювали в інших ресторанах, а також чоловіків у фраках та жінок у розкішних вечірніх сукнях, які хтиво прагли за допомогою джазу й шампанського бодай останньої години видушити з життя те, чого в ньому й не було. Кожний вечір починався з рожевих надій і завершувався суцільним сірим
