— То хіба жінка має радіти, коли їй кажуть, що в неї надто великий рот?
Міхаель уже оговтався:
— Я хотів сказати — напрочуд гарний рот.
— Дуже мило! Але розбитого горщика медом не склеїш.
Тут Міхаель наважився пожартувати:
— Наша перша сімейна сцена. „
Жарт, видно, їй сподобався. Усмішка й коротке
«Нахаба!» з’явилися одночасно. Але вже за мить вона знову закам’яніла.
«Важка людина,— подумалось Міхаелеві.— їй і самій не легко з собою ладнати». Тут він пригадав, як після дощової ночі на лавці в Тіргартені рятівна манія величі раптом вирвала його з лабет відчаю. Відразу ж по тому він зустрів Лізу і вже ні на мить не сумнівався, що вона стане його дружиною. Творчі успіхи і тяжкі випробування — війна та Лізина смерть — погасили в ньому манію величі.
Дивлячись на змучену, до всього збайдужілу Ілону, Міхаель зненацька злякався почуття, що народжувалося в ньому до неї. Тепер він зрозумів, що сорокарічний чоловік — це зовсім інша людина, ніж охоплений манією величі юнак, який міг брати все приступом і саме в такий спосіб полонив Лізу, бо не бачив перешкод, які в сорок років змушують задуматись, ба й опустити руки.
Ілона мовчки підвелася. Вони пішли. І хоч внутрішній голос застерігав його від нерозважливого кроку, Міхаель негайно зателефонував до квіткового магазину — йому хотілося, щоб квіти вже чекали її вдома. За півгодини вона подзвонила й подякувала за троянди.
Він поцікавився, чи не хоче вона з ним іще зустрітись. Ілона не відповідала. Він також мовчав. Він напружував слух і чув її подих. Ця німа телефонна розмова тривала довше, ніж хвилину. Нарешті він почув, як вона обережно, якомога тихіше поклала трубку.
Міхаель подумав: «Отже, вона й сама не знає. Ця незвичайна.й таки справді гарна жінка невпевнена в собі, як жовтороте пташеня, що випало з гнізда. Хоча саме їй аж ніяк не слід бути такою». І він зрозумів: «Єдине, чого вона потребує — і потребує як повітря,— це визнання й утвердження. Тільки той зуміє завоювати серце цієї жінки, хто поверне їй впевненість у собі, на що вона, бог-свідок, має право. Ось ключ до фортеці, і він у моїх руках. Усе буде гаразд».
Того вечора — вперше за багато місяців — Міхаель залишився вдома. До пізньої ночі працював над романом і не почував себе самотнім. Ось вона поруч лежить на канапі, час від часу він кидає їй слово-друге, а вона відповідає: «Як добре з тобою».
Вранішньою поштою надійшов лист від одного молодого психіатра, який лише недавно вдався до психоаналітичного методу лікування і, здавалося, й гадки не мав, що митець, на противагу іншим, здатний вдосконалювати свої комплекси в процесі творчої діяльності. Завзятий психіатр писав, що прочитав Міхаелеві книги з особливою цікавістю, бо в основі всіх чотирьох творів лежать ті самі комплекси, і без них Міхаель, либонь, узагалі нічого б не написав, а якби й написав, то,
