Тоді вона відказала з видимим задоволенням:
— Якби ж то я знала, чого я хочу, тоді б я хотіла чи не хотіла.
— Я зайду по вас. Я знаю, чого я хочу.— І він швидко поклав трубку.
Вони повільно брели Тіргартеном. На Ілоні було бірюзове намисто — кожна намистина завбільшки з вишню,— яке щільно облягало шию. Вродливе біле личко випромінювало радість життя. їй було тільки-тільки двадцять п’ять років. Міхаель усміхнувся сам до себе й подумав: «її можна було б порівняти з джмелем, якби водилися білі джмелі».
Ідучи, він притулився щокою до її щоки й почав цілувати кутиками рота її губи, а вона не тільки не ухилялась, але й сама цілувала його просто на виду в усміхнених перехожих. Це сталося само по собі, як, бува, ні з того ні з сього налітає порив вітру. Вона звела на нього очі, німі і злякані, наче запитувала, чн він виведе її з похмурого лабіринту в ній самій. Він був зворушений. Довгий час обоє мовчали.
Вони зайшли до готелю на Паризькій площі. У кав’ярні грав джаз. Кілька пар танцювало. Тільки досвідчене око могло відрізнити елегантних кокоток від їхніх щасливіших посестер.
Як і всяка жінка, Ілона оглядала кожну відвідувачку, що проходила повз неї. Вона ніби відчувала, коли входила жінка, і щоразу підносила лорнет,— її погляд був сповнений цікавості й приязні. Чоловіків вона наче й не помічала.
Лорнет лежав перед нею. Коли з’явилася нова відвідувачка й Ілона, недобачаючи, знову почала мацати рукою по столі, Міхаель порадив:
— Вам краще носити окуляри, було б зручніше.
— Нізащо в світії Я скидалася б тоді на мавпу в окулярах.— Вона провела поглядом прибулу і сказала без заздрощів, із щирим захватом: — Гляньте, яка жінка! Поруч неї мені нічого робити.
То була відома кокотка Т., яка вже встигла викинути на вітер кілька мільйонів.
Ілона розчаровано опустила руку з лорнетом. Вона задумано подивилася на Міхаеля, і водночас допитливо, так наче їй треба було відшукати в пустелі якусь одну піщинку, щоб стати щасливою. Потім з якимсь непевним виразом на обличчі спитала:
— Ви мене любите?
— Так.
— Добре. Це добре.
— А ви мене?
Вона похитала головою, наче вперта дитина, що відмовляється їсти:
— Ні.
Міхаель давно не танцював. Йому захотілося покласти звільна руку на її стан, і подумки він уже так і зробив. Мабуть,
