— Закохався, добродію! Ще й як закохався! По самісінькі вуха! І не тільки закохався!
Йому здавалося, що він уже знає, чому Ілона втратила внутрішню рівновагу. Хтось чи саме життя вчинили насилля над цією надзвичайно вразливою душею, поселивши в ній чужі почуття, які не перестають її катувати і яких вона не здатна подолати без сторонньої допомоги. Власне, те саме сталося і Міхаелеві з вини вчителя Дюрра. Лише написавши «Ватагу розбійників» та «Причину», йому вдалося загоїти рани, які заподіяв учитель. Але не кожен здатний на самозцілення. Ілона потребує підтримки. Порозумінням і силою почуттів він поступово поверне Ілону до її духовного центру. Тільки тоді вона стане сама собою, зможе вільно володіти своїм скарбом, зможе дарувати й приймати дарунки.
Коли Міхаель познайомився з Лізою, та вже була хвора. Вона нездужала всі одинадцять років. Ця обставина ще більше посилила його почуття до неї. Якась частка його єства прагнула допомагати близькій йому жінці й захищати її. Тепер він має ключа до фортеці й врятує Ілону від психічних почвар. Одного чудового дня вона вийде на зелений моріжок і зустрінеться з ним на ясному сонці.
Хоча Міхаель, як і перше, десятки разів переписував кожнісіньку сторінку, поки вона його задовольняла, а деякі сторінки й більше, робота над «Оксенфуртським чоловічим квартетом» — його «найкращою книгою, яку він присвятить Ілоні»,— давалася порівняно легко. За роботою його охоплював той самий душевний стан, що й двадцять років тому, коли він писав «Ватагу розбійників».
Члени «Ватаги розбійників», що колись збиралися спалити Вюрцбург разом з учителем Дюрром і твердо вирішили втекти після пожежі за океан, щоб на «дикому Заході» вершити великі діла, допомагаючи індіанам у боротьбі проти ненависних білих, тепер, у «Чоловічому квартеті», стали поважними громадянами, батьками родин, а їхні синочки — зухвалі, як горобці, й хоробрі, як мисливці на буйволів,— мріють і собі про славетні подвиги. «Розбійники» вже не один рік ходять без роботи й потрапляють у самісінький вир інфляційних злигоднів і безвиході. Усі їхні намагання знайти пристойну роботу, яка б прогодувала людину, не принижуючи її гідності, марні, бо роботи нема взагалі. А дружина й діти хочуть їсти, і треба платити за житло. І ось Соколине Око, Червона Хмара, Король Повітря та Писар, заохочувані блідолицим Капітаном, що його вони обирають своїм імпресаріо, вдаються до крайнього заходу: вирішують створити чоловічий квартет і виступати за гроші в навколишніх селах — у фраках та білих камі- зельках, позичених у кравця Фіркенеса. Але той зроду не пошив жодного фрака, і тому вони виходять у нього вкрай кумедні, як у Чапліна. В «Оксенфуртському чоловічому квартеті» смішне й трагічне мали йти крізь людське буття поруч. Міхаель радів і журився вкупі з героями свого роману — як і тоді, коли писав «Ватагу розбійників».
Працюючи над книгою, він знову й знову задумувався над тим, що і в «Ватазі розбійників» все відбувається зовсім не так, як було насправді, й водночас саме так, як у житті. Тоді ще початківець, Міхаель дотримувався цього золотого правила мистецтва несвідомо; але тепер процес втілення дійсності в мистецтві відбувався свідомо до найменших деталей.
Міхаель казав собі; «В романі не можна скласти просто звіт про дійсність — скопійоване життя не буде схоже на правду. Бо якби письменник спробував описати все, що двоє людей — у кімнаті чи на вулиці, в ресторані чи в лісі — переживають протягом якихось десяти хвилин, все, що вони думають, відчувають, почувають, чують, бачать, кажуть, промовчують, згадують, приховують, то таке правдиве зображення тільки цих десяти хвилин зайняло б кілька сотень сторінок. Отже, оскільки в кожному окремому випадку можна передати лише невеличку частину дійсності, навіть ця відтворена частинка не буде правдива. Тому не варто зображувати героя роману саме таким, який він був у житті, й саме так, як він поводився. Існує тільки внутрішня правда. Тільки внутрішній образ персонажа, місця дії, ситуації можна передати правдиво, і ось тут якимсь незбагненним чином все виявляється саме таким, яким воно було насправді».
— Так чи інакше, а це з біса тяжка робота,— мовив Міхаель сам до себе, коли після цих роздумів, втішено зітхнувши, спробував знов сісти до «Оксенфуртського чоловічого квартету».— Однак лягти в могилу я згоден лише від неї.
