Після того, як Міхаель написав за цілий вечір усього півсторінки, до нього повернулася колишня манія величі, і він подумав, що інший письменник написав би про те саме добрий десяток сторінок. (Наступного ранку він викреслив на тій півсторінці ще п’ять рядків і, нарешті задоволений, сказав: «Той, хто боїться щось скоротити, повинен ще багато вчитися. Мистецтво — це вміння скорочувати»).
Того ранку зателефонувала Ілона й одразу ж повідомила діловим тоном:
— Мій чоловік поїхав до Парижа порушувати справу про розлучення.
Міхаель побачив, як замкнені на важкі засуви залізні ворота розчинилися перед ним навстіж. «Тепер вона вільна,— думав він.— Тепер усе буде гаразд».
Тим часом вони часто зустрічалися, і щоразу він до останньої хвилини не був певен, чи не закінчиться їхнє побачення знову сваркою, як тоді, коли їх раптом застав на вулиці дощ.
Увечері вони пішли до театру. Він заїхав по неї. Економка із Східної Пруссії — жінка з розумними маленькими очима й величезним губчастим носом-картопли- ною — відчинила йому двері й одночасно гукнула до спальні:
— Ви сатана!
Потім, усе ще сердито всміхаючись, сказала Міхае- леві:
— Вона таки сатана.
— Чому? — перепитав він, і собі всміхаючись.
— Скоро самі побачите.
За тогочасною модою навіть вечірні сукні були до колін. Ілонина сукня з відкритими плечима й глибоким викотом м’яко облягала стан і складалася наче з самого бісеру, що мінився всіма барвами. На її повному білому обличчі, мерехтливому, мов крихітні бульбашки шампанського в келиху, лежав спокійний вираз жінки, яка знає, що вона гарна.
— Сатана,— захоплено повторила економка й вийшла. її звали Фразе. (Як і мільйони інших, вона втратила через інфляцію всі свої заощадження за десятки років).
Міхаель, що вдруге в житті одягнув смокінг — уперше він ходив у ньому в оперу десять років тому з Лі- зою,-’- всміхнувся до Ілони й сказав:
— А Фразе тебе любить.
Вона зрозуміла й притулилася щокою до його щоки.
— Добре, що ти мене любиш.
Вони попали на політичну п’єсу Ернста Толлера, який уже відбув ув’язнення. Тоді в багатьох театрах ставилися політичні п’єси. Молоді драматурги, запалені бурхливими подіями в Росії, просто зі сцени закликали до соціалістичної революції. Це була безнадійна боротьба проти непохитної реакції, яка дедалі міцніла і вже могла не забороняти експресіоністський крик душі.
