Вона так ніжно вимовила це слово, що в ньому було все. Вони втішалися почуттям близькості, вони мовчали й не ворушились.
З її подиху Міхаель догадався, що вона задрімала. На Ілониному обличчі він прбчитав спокійне щастя, і йому захотілося зазирнути до її сну. Почуття народило думку: «Хто не охороняв сну коханої, той не знає, яке чудове життя».
Повіки затремтіли й розплющились. Не прокинувшись іще, вона підставила йому вуста. «Ось тепер вона така, яка є насправді»,— подумав Міхаель, цілуючи її. Більше він нічого не хотів думати.
Уві сні вона переступила місток до нього й, прокидаючись, зробила ще один крок. Вона стала сама собою. #
Вже зійшло сонце й щебетали пташки, коли Міхаель * повертався додому через безлюдну ще площу Лютцова. Безмежне щастя переповнювало його. Він більше не був самотній.
Наступного дня Ілона поїхала у Варшаву до матері.
в
Вечорами Міхаель більше не виходив з дому. Ілона немовби сиділа поруч, поки він писав, і втримувала його за столом. Він працював по п’ятнадцять годин на добу, доки «Оксенфуртський чоловічий квартет», найкорот- ший його роман, нарешті було завершено.
За півтора року роботи над книгою Міхаель переконався, що в швидкоплинному двадцятому столітті будь- яку тему можна повністю висвітлити на 300—400 сторінках, якщо писати простою, зрозумілою мовою й най- відповіднішими словами передавати тільки найсуттєвіше в місці дії, ситуації, тільки найхарактерніші риси персонажів, домагаючись спокійного, природного розвитку сюжету. І тоді цю вигадану дійсність, якої раніше й сліду не було, читач сприйматиме так само природно, як і справжню. Роман, створений у такий спосіб, охопить незрівнянно більше життєвих подій і людських доль, ніж тритомне полотно на ту саму тему, й дужче захопить читача. Зате такий скорочений роман коштує й незрівнянно більше праці та самозречення, ніж будь- який грубий. Романіст, що так по-спартанському багато опускає, заразом нічого не втрачаючи, може позаздрити навіть гірникові.
Міхаель поїхав до Лейпціга й віддав рукопис своєму видавцеві Кіппенбергу. Вертаючись до готелю—стояв ясний сонячний ранок,— він зачув на церковній площі дзвінкий багатоголосий спів, що долинав з неба, бо тільки звідти, зрештою, і міг долинати. Він зайшов до церкви. Крім нього, там, здавалося, нікого не було. Сонячне проміння, неначе полотна величезних пилок, перетинало навскоси весь неф, як на церковних картинах стародавніх майстрів. Хору хлопчиків, що виконував бахівський мотет, не було видно,— співало саме високе церковне склепіння. Міхаель сів і заслухався, розчулений до глибини душі; він був уже не в церкві, а в мюнхенському концертному залі, де вперше в житті почув симфонію Бетховена. Йому пригадалось: «Невже цю музику створила людина? Вона здатна зробити віруючого безвірником і переконати його, що немає іншого творця, крім людини».
Другого дня ввечері Міхаель сидів напроти Кіппен- берга за його робочим столом, а перед ним лежав рукопис книжки. Він посунув рукопис Кіппенбергові, а той простягнув поверх нього чек з п’ятизначною цифрою. Питання з гонораром вирішилось. Не перемінити й не дописати заради грошей жодного епізоду, жодного рядка і все-таки одержати за роман гроші — це було вельми приємно.
Кіппенберг приніс із погребка пляшку мозельського. Коли чарки було наповнено, він раптом сказав, що в одному місці Міхаель ужив слово «попа». Він же пропонує «зад». Міхаель викреслив «попа»Д написав «зад». Потім запеклий видавець і
