вона танцюватиме з норовом, подумав він, але, на превеликий подив, Ілона легко, мов пір’їнка, попливла поруч. Тепер він тримав її в руках — це життя, що ніде не пустило коріння, як пускає його дерево, а могло вільно гуляти по світі, життя, що дихало й трепетало.
На зворотному шляху, коли вони йшли'Тіргартеном, Міхаель нерішуче спитав, чи не зайде вона на хвильку до нього, й здивувався, коли Ілона згідливо кивнула, ніби це було щось і так зрозуміле.
Вона відразу ж лягла на канапу. Він нічого не розумів. Ілона кілька разів ударила кулачком у подушку й, задоволено зітхнувши, уткнулася лицем у заглибину.
«А про те, що своєю звабою вона може звести мене з розуму, вона й гадки не має. Чи має?» Міхаель усміхнувся. Душа його вже була зачарована.
— То що ви думаєте про ці мої відвідини?
— Що вам не треба йти звідси.
І знову довгий погляд, що немов запитував, чи виведе її Міхаель з темних нетрів у ній самій.
Між ними стояв на чатах грізний сторож, який витав у кімнаті,— усвідомлення того, що в своїй квартирі Міхаель не сміє торкнутися жінки, яка цілувала його на вулиці, привселюдно. Вона лежала, втішена й свідома своєї неприступності, що була зрозуміла сама собою.
І все-таки через годину, коли вони вже залишали квартиру, Міхаель вловив її погляд, який запитував, чому він не спробував узяти те, що йому однаково не дісталося б.
Вони'спустилися по Бісмаркштрасе на простору площу. Люди почали розбігатися, налякані блискавкою, громом та зливою, що за хвилину перетворила спорожнілу площу на море.
— От тобі й маєш! Мокни тепер під дощем.— Вона сердито зиркнула на нього.— Навіщо ви це зробили?
— Що зробив?
— Негоже змушувати жінку стояти на дощі.
Хоча Міхаель і бачив, що вона не на жарт розгнівалась, проте не витримав і засміявся: Ілона-бо дорікала йому за грозу! Вона обурено відвернулася від нього й мовчала всю дорогу. Аж коли таксі зупинилося перед будинком, вона несподівано знову спитала, чи любить він її. Міхаель відповів, сміючись:
— Уявіть собі!
«І як так можна?—запитував він себе, повернувшися додому.— Обуритись ні за що ні про що! Як так можна?»
Він зупинився перед канапою. На подушці лежала волосинка. Він підніс її до світла електричної лампочки. Волосинка мінилася міддю. «На згадку про неї». Кепкуючи сам із себе, Міхаель поклав ту хвилясту мідяну шовковинку до конверта й мовив уголос:
