То був незабутній обід. Засмикана й замкнена в собі Ілона на прощання подала руку, навіть не відповівши на потиск. Охоплена почуттям безсилої ненависті й Любові, вона подивилася крізь лорнет на спотворене материне обличчя, що все посіпувалось, і мовчки вийшла.
Міхаелів погляд на мить зупинився на порожньому письмовому’столі. Як і завжди, коли він завершував чергову книжку, Міхаель перебував у стані високого творчого піднесення, і йому кортіло відразу ж приступити до нової роботи. Він уже знав себе: якщо не зробити цього йегайно, його запал помалу мине, зміниться внутрішньою порожнечею, і наступить творча пауза, тривалісіь якої важко й передбачити.
Він почував себе бадьоро й щодня міг би працювати свої десять годин. Але жодна тема не захоплювала його так, як було потрібно, щоб наважитися взяти на себе бажаний хрест. Він сидів склавши руки. Минали місяці, спливав дорогий час, навіки втрачений для справи його життя, для якої й ціле життя йому здавалося однаково закоротким. Груди заповнила холодна пустка. Настрій був препоганий.
Так збігло дев’ять місяців. І ось, сидячи одного дня в «Романській кав’ярні», він прочитав газетну замітку, яка його приголомшила: *
«ВОНИ НІКОЛИ НЕ БАЧИЛИСЬ
У Шпандау до шести місяців тюремного ув’язнення засуджено колишнього військовополоненого, що повернувся з Росії. Обвинувачений намагався переконати дружину свого фронтового товариша, разом з яким був у полоні, в тому, Що він — її чоловік, якого помилково вважали загиблим».
Це повідомлення з судової зали пронизало безборонну Міхаелеву свідомість, вразило почуття, і в його уяві, наче в спалаху блискавки, промайнула й так само швидко зникла картина чужої місцевості, що він її зроду не бачив. Міхаеля обсипало жаром. Він не розумів, чому ця замітка так його збентежила, аж він ураз оглух і осліп до всього, що його оточувало. Невиразні образи, яких він не міг утримати в пам’яті, виникали й щезали один по одному в його уяві.
Аж через кілька хвилин до нього знов повернулася здатність мислити. «Не може бути, щоб усе це відбувалося саме так. Обоє ж ніколи не зустрічалися, а якби жінка й знала того чоловіка раніше, то він і поготів не міг би розраховувати, що вона повірить, ніби він — її чоловік. Тільки душевнохвора людина може до такого додуматись. Ця історія вигадана, і то кепсько вигадана».
Втративши цікавість до судового повідомлення, він перегорнув сторінку й почав читати економічний огляд. Але рядки й стовпці цифр розпливалися перед очима. «А що, як він кохав ту жінку? Адже закоханому часто й неможливе здається можливим. Та ні, не міг же він покохати жінку, якої зроду не бачив».
Міхаель намагався вчитатись в економічний огляд, але нічого не тямив: голова не працювала. Нестерпний жар у грудях не вичахав, і він марно намагався поновити в уяві невиразні образи. Не заплативши за каву, він вийшов і повільно побрів по Тауенціенштрасе.
«Чоловік кохає жінку, якої ніколи не бачив». Ця думка чіпко заволоділа Міхаелем і вже його не полишала. Він вдивлявся в обличчя перехожих, у вітрини магазинів — і нічого не бачив. Просто серед Тауенціенштрасе розкинувся безлюдний степ, а в ньому працюють двоє військовополонених. «Добридень»,— кинув він неуважно якомусь знайомому, що привітався, проходячи мимо, й машинально повторив фразу: «Чоловік кохає жінку, якої ніколи не бачив». Перед ним — широкий пустельний степ. Двоє військовополонених здалеку видаються крихітними цятками, мов комашки. Вони перемовляються між собою.
