ширший і глибший, та й саме життя стало куди краще. Міхаель та його друзі усвідомлювали, що сучасність із дня на день кращає, і казали один одному: «Нам живеться добре».
За дев’ять місяців Міхаель закінчив «Карла і Анну» — повість, яку згодом було перекладено на всі європейські мови, а також на давньоєврейську, єврейську, російську, бейсік інгліш 1 та один з індійських діалектів. Успіх книги збігся з одруженням Ілонн та Мі- хаеля, що відбулося напровесні 1928 року.
Невдовзі після весілля Міхаель якось зайшов до крамниці шкіряних виробів на Тауенціенштрасе, щоб купити сумочку для Ілони. І тут з ним стався зворушливий випадок. Огрядна продавщиця з такими пишними персами, що перламутровий гудзик, який відскочив на грудях, навіть не падав,— ураз проясніла й сказала:
— Ви пан Фіркант, еге ж? Я бачила ваш портрет у газеті. А знаєте, мій чоловік і я своїм щастям завдячуємо вам!
— Мені? Як це — мені?
— Авжеж, вам. Ми прочитали «Карла і Анну» та й вирішили побратись. І ми дуже щасливії
Міхаель не міг приховати своєї радості від того, що його книга так безпосередньо вплинула на життя. Він пригадав, що вже траплявся такий випадок у Мюнхені, коли йому було двадцять три роки. Він і Анрі, молодий француз, у чудовому настрої йшли по Людвігштра- се за якимсь подружжям, наспівуючи півголосом пісеньку. Чоловік, дуже елегантний, у фраку й циліндрі, стис крадькома лікоть дружини. Лише випередивши їх, Міхаель упізнав Франка Ведекінда, автора тексту пісні, який даремно намагався приховати свою радість.
(Те, що книги можуть безпосередньо впливати на життя — сприятливо чи трагічно — Міхаель знав і раніше. Одна російська студентка під враженням його оповідання «Причина» — твору важкого, спрямованого проти смертної кари,— наклала на себе руки в своїй кімнатці на Ранкенштрасе. А незадовго перед тим депутат- соціаліст однієї з прибалтійських країн писав Міхаеле- ві, що при обговоренні в парламенті закону про скасування смертної кари він неодноразово посилався у своїй промові на «Причину». Смертну кару таки було скасовано й, можливо, цьому сприяла і його книга).
За три тижні Міхаель написав драму «Карл і Анна». Чітко побудувати прозове речення, пластично підкреслити найістотніше в його змісті й зробити це в єдино слушному місці — й тепер було для Міхаеля так само важко, як і на початку творчого шляху. Зате короткі фрази діалога, народжені почуттям і уявою, лягали на папір ніби самі собою.
Розрахунок емоційної секунди, яка на сцені може бути вдесятеро довша, ніж у житті, виходив у нього також сам собою. Пишучи п’єсу, він постійно бачив перед собою сцену, появу і вихід дійових осіб, кожен їхній жест, вираз обличчя і знову й знову казав собі, що будь-який епізод, оскільки він має слугувати подальшому розвиткові дії й зростанню напруги, втратить свій драматичний вплив, якщо хоч на кілька секунд затягнеться або якщо в діалозі буде бодай одна зайва фраза. Інсценізація «Карла і Анни» стала для Міхаеля незабутньою подією.
Працюючи над п’єсою, Міхаель виявив, що після сцен з Ілоною, які висотували в нього всі нерви, він був здатний одразу ж усе забути й спокійно братися за ро
боту. Всі дев’ять місяців до одруження, коли вони зустрічалися щодня, між ними так само щодня ні сіло ні впало виникали напружені стосунки, а часто — без будь- якої на те причини — і неприємні гострі сварки. Мі- хаель казав собі, що не можна ж вічно поступатись, а то обоє врешті визнають цей згубний спосіб спільного життя за єдино можливий, і тоді кінець сподіванню, що все ще владнається. Та коли Міхаель не поступався, западала нестерпна атмосфера гнітючої незлагоди, яка могла тривати днями; часто так траплялося й тоді, коли він поступався. Він дивувався: невже вона не може
