залишити йому єдиний рятунок — повертати злагоду шляхом поступок — тільки тому, що, живучи з самого малку зі своєю прискіпливою матір’ю, звикла гризтись? Іноді Міхаель гамував у собі спалах гніву, щойно починалася сварка, а потім вибухав зовсім невчасно, без жодного, приводу, і, звичайно, не мав слушності. Але саме тоді, коли з нею велися несправедливо, Ілона тріумфувала, робилася привітна й лагідна. Заподіяну їй кривду вона приймала з великою радістю, і задоволенням, неначе коштовний дарунок.
А Міхаель не міг жити в незлагоді. Він був безпорадний. Сімейні сварки, що, наче, отруйні намистини, нанизувалися одна на одну, вбивали в ньому всі почуття. Він уже вирішив був розлучитися з Ілоною, коли вона повідомила, що завагітніла; Це знову привернуло його до неї.
Ілона була вже на останніх місяцях, коли взимку 1928 року вони пішли до Берлінського державного театру на прем’єру «Карла і Анни». Еріх Енгель, молодий режисер, що, як рідко хто, відчував авторський задум, ретельно підготував постановку. Анну грала Кете Дорш, Карла — Оскар Гомолка, а Ріхарда, Анниного чоловіка,— Генріх Георге.
Міхаель, що не раз спостерігав, як хвилюються автори перед прем’єрою, дивився з директорської ложі в партер на вечірні сукні та фраки з такою цікавістю і незворушним спокоєм, наче те, що мало відбутися, стосувалося його не більше, ніж будь-якого іншого глядача. Аж через кілька днів він зрозумів, що такого бундючного спокою йому надав новий напад цілющої манії величі.
Нарешті завіса піднялася, небезпечно вибаглива берлінська публіка стихла, і в настороженій тиші велелюдного залу Міхаель почув слова, які написав він сам. Аж тепер він видався собі великим цабе й подумав: «Треба себе поважати, інакше нічого не напишеш».
Старанно підготовлена вистава йшла, наче сама собою. Багато деталей сприймалося саме так, як Міхаель і задумав. Але Ріхардів лист, з якого це велике й просто подружжя дізнається, що він живий, так само кохає свою добру Анну й повертається додому, подіяв так, як Міхаель навіть не чекав. Поки Гомолка читав Анні цього фатального листа, по його щоках без упину котилися сльози, а тиша зали набухала тишею внутрішнього щему.
Хоч у п’єсі було так мало дійових осіб, глядачі ні на мить не послаблювали уваги, а напруга зали зростала, аж поки не внала завіса.
Провідний театральний критик Німеччини, той самий, що 1914 року писав у вірші: «Британця — штурханом, француза — кулаком, а росіянина — багнетом», заявив у своїй статті, прагнучи за всяку ціну бути, як завжди, оригінальним: «Що вдалося найкраще у виставі «Карл і Анна», то це зойк Кете Дорш».
(П ’єса «Карл. і Анна» обійшла всі німецькі міста, де тільки були театри, а також столиці всього світу).
Через кілька днів після прем’єри Міхаель взявся за новий роман, поштовхом до якого йому послужило почуття, що вперше виникло у нього ще в дитинстві, КОЛИ він прочитав якесь бульварне оповідання. Дванадцятирічному хлопчакові здалася на диво гарною гола дівчина на строкатій обкладинці десятипфенігової книжечки— позашлюбна дитина, що, пройшовши увесь світ, потрапляє до Рима й стає папесою. Минули десятки років, але як тільки Міхаель пригадував це оповідання, він щоразу переживав те саме почуття. І хоч там нічого не мовилося про кровозмішення, саме те почуття спонукало його написати роман «Брат І сестра». Чому так сталося, він не міг пояснити, та й не намагався.
Свого Константина, головного персонажа, Міхаель наділив власними рисами, дуже їх ідеалізувавши. Красуню Лідію він узяв з тієї заселеної уявою порожнечі, з якої поети беруть свої ідеальні образи. З письменницького досвіду Міхаель уже знав,- що переконливо змалювати справжнє кохання можна лише тоді, коли змусиш його долати важкі перешкоди. Тільки після одруження Константин і Лідія дізнаються, що вони вийшли з одного лона, що вони брат і сестра. Чи в змозі кохання подолати цю найнездоланнішу з усіх перешкод, Мі- хаель, коли почав писати роман, і сам ще не знав. То була наче
