охопленому страхом класі вчителя Дюрра. Він сумно подумав: «Великим письменником, одним з великих, я не став. Цього я не досяг. Але я робив усе, що міг, і навіть більше. Амінь!»
Восени 1929 року Міхаель завершив роман «Брат і сестра». На його думку, з погляду стилю, це була найкраща книга, і він сказав собі, що врешті таки навчився писати.
Як і раніше, він десятки разів переписував кожну сторінку, і його робочий стіл постійно був завалений тими папірцями. Але тепер стіл був порожній і мертвий, ніби стояв він у меблевому магазині. Тільки один лист, що надійшов уранішньою поштою, лежав на ньому— завідувач літературним відділом «Берлінер Таге- блат» звертався до відомих німецьких письменників із запитанням, яка жінка найбільше допомогла їм у роботі.
У Міхаелевій пам’яті постав той час, коли він з неоціненною допомогою Лізи писав «Ватагу розбійників» і «Причину»,— тяжкий, незабутньо чудовий і щасливий час, проведений разом з нею. Свою відповідь, що була наче пам’ятник Лізі, він закінчив словами: «Ліза була єврейка». Через кілька днів він прочитав свою відповідь у газеті. Останнє речення — «Ліза була єврейка» — завідувач літературним відділом опустив.
Міхаель негайно поїхав у місто. Теодор Вольф, перша людина в найбільшому газетному концерні Німеччини, тримаючи в руках ще не погаслий недопалок сигарети завбільшки з ніготь, добродушно всміхнувся й сказав своєму обуреному відвідувачеві, що такі речі, звичайно, недопустимі. Але якогось глибшого змісту він цій справі не надав. (Про те, що завідувач літературним відділом, вихованець добросердого редактора, єврея Теодора Вольфа, вже тоді був членом нацистської партії, стало відомо лише 1933 чумного року. Теодор Вольф після великого трудового життя помер в одному з німецьких концентраційних таборів).
Оповідання й п’єсу «Карл і Анна», а також роман «Брат і сестра» Міхаель написав одне за одним, без передиху; тепер він вичерпав себе й потребував спокою, як земля, що після кількох урожайних років мусить відпочити й набратись азоту для нового врожаю.
Він багато читав. Перечитував і власні книги, час од часу дивуючись і радіючи, коли зустрічав на перший погляд написані легко, ніби граючись, слова і фрази, що в одному-єдиному реченні передавали складний психологічний процес. Оскільки тепер він лише читав і вже не пам’ятав, яких тяжких зусиль вимагали ці речення, поки вони, нарешті, вдавалися, йому не раз спадала тривожна думка, що він більше не зможе робити те, що робив раніше.
Прочитавши один із своїх описів природи, Міхаель зробив подумки професійний висновок: «Довгі описи природи не можуть затримати уваги читача. Романіст, який не вміє змалювати краєвид одним реченням, але так пластично, щоб читач усе побачив і відчув, і ніби сам опинився серед нього, взагалі повинен уникати таких описів».
«Оксенфуртськнй чоловічий квартет», свій «найкращий» твір, Міхаель перечитав від початку до кінця. Особливо його зворушив образ Ханни — граційної, пружної, тендітної, але не худої, оливково-рожевої палкої незнайомки, яка в свої невинні шістнадцять літ уже вміє користуватися усіма жіночими чарами і спокійно, свідомо балансує на грані небезпек своєї ранньої зрілості. Міхаель створив Ханну з нічого — то був тоді його омріяний ідеал дівчини. Читаючи книгу, він кпив із себе — ще й тепер його заповітною мрією була Ханна, яка насправді ніколи не існувала.
Одного дня — проминули довгі місяці — в «Романській кав’ярні» жива дійсність наче громом вразила Мі- хаеля: через два столики від нього сиділа Ханна.
Якби це був якийсь інший його персонаж, створений так само уявою, Міхаель, мабуть, лише здивувався б і поцікавився, чи відповідає ця реальна людина вигаданому ним образові. Приголомшений чудом — перед ним сидів виплеканий у мріях, живий-живісінький ідеал його чоловічої туги,— Міхаель утратив самовладання. Це була «зустріч» — ось чому він утратив самовладання.
