дослідницька подорож до незвіданої країни. Працюючи, він, мов той спостерігач, крок за кроком ішов за своїми закоханими, переймаючись їхніми почуттями.
Двадцять четвертого лютого 1929 року Ілона народила хлопчика, якого вони назвали Андреасом. Пологи були дуже важкі. Міхаель стояв у ногах породіллі і вражено дивився на позеленіле, вкрите плямами, спотворене обличчя дружини. Волосся поприлипало до мокрого від поту чола, а розтулені посинілі губи сіпалися під кожного подиху. Ні, тепер ніщо в світі не розлучить його з Ілоною!
А вже через десять днів Ілонине обличчя знову сяяло й мінилося, мов намистечко бульбашок у келиху шампанського, наче нічого й не сталося.
1 Міхаель сказав собі, що велике таїнство природи зробить те, чого не змогли зробити ні він сам, ні його почуття. Ілона виносила дитину, вигодувала її своєю кров’ю й народила в муках — народила здорового хлопчика. Це здобуток, великий здобуток, яким вона може пишатися й пишатися з цілковитим правом. Нема більше в ній місця для невпевненості. Тепер вона укладе мир із собою і повірить у себе.
Але йому довелося переконатись, що душевні викривлення від заподіяних у дитинстві ран можуть бути сильнішими, ніж у муках здобуте право вірити в себе. Вона не могла укласти мир із собою, а отже, з Міхаелем також. Як ї раніше, атмосфера в домі була просякнута неприязню, що виникала від одного-єдиного Міхаеле- вого погляду, від одного, навіть доброзичливого слова, в якому вона знаходила причіпку й нападок. Він зневірився й вирішив: «Ключа до цієї фортеці взагалі не існує».
Ясної години Ілона мала свою особливу чарівність, вона була людина чесна, нездатна робити зло. Але жити з нею в злагоді було неможливо. Міхаель опустив руки. Вони й далі жили в одній квартирі, чужі одне одному, і кожне йшло своїм власним шляхом. Міхаель зазнав першої великої поразки в своєму житті.
Після двадцяти років письменницької діяльності Міхаель мав під ногами твердий грунт. Його книги виходили всіма європейськими мовами, з усіх кінців світу пливли гроші, його навіть обрали членом академії.
Працюючи над романом «Брат і сестра», Міхаель знову споруджував навколо себе неприступну вежу й писав, не рахуючись ні з собою, ні зі своїм настроєм, кожного дня визначений мінімум — одну сторінку, а коли щастило, то й ще кілька рядків. І щодня він навідувався на півгодини до «Романської кав’ярні» — з теплого почуття до своїх богемних часів, а також до Иона Гекстера, який ждав від нього своєї щоденної пайки — дві марки на морфій — і обурювався, коли Міхаель запізнювався.
Одного дня, коли Міхаель виходив з кав’ярні,— Ион Гекстер, як завжди, уже зронив за дві марки півдесятка слів про погоду, як завжди, через хвилю по тому встав і відразу ж зник,— назустріч йому кинувся якийсь чоловік, простягаючи руки й радісно всміхаючись. Це був Иоганнес Воль, німецький Оскар Уайльд. Він усе ще носив довгу чуприну, зачесану назад, щопр.авда, вже поріділу, але від цього високий лоб тільки виграв. Його гарні губи, як і давніше, цвіли.
Міхаель одразу пригадав, як колись, у кав’ярні «Сте- фані», тоді ще наївний двадцятитрирічний хлопець, він злякано відсахнувся, коли цей Оскар Уайльд обняв його за плечі й сказав: «А ви погарнішали». Радий цій зустрічі через двадцять років, він спитав Воля, що той поробляє і як йому ведеться.
— Гаразд, у мене все гаразд. Я одружений. Дружина вчителька. В нас четверо дітей.— Він дістав з гаманця стару, потерту на згинах газету й показав Міхае- леві своє есе про Стефана Георге. Захопленню юності Воль не зрадив.
Саме ця зустріч спонукала Міхаеля дорогою додому озирнутися подумки далеко назад, .аж до «останньої парти» в
