На Ханні був білий беретик, трохи набакир, з-під якого на плечі спадали чорні, як воронове крило, лискучі пасма. Невеличка, гарної форми голівка, тендітне оливково-рожеве личко, а коли вона подякувала усмішкою кельнерові за послуги, розтуливши свіжі, трохи повнуваті губи й зблиснувши разками рівних зубів, то навіть у цю усмішку вклала несамохіть усю привабливість своєї ще не зовсім розквітлої жіночності,— палка, юна дівчина, що стоїть на порозі життя. А що зворушило Міхаеля над усе, то це вираз її обличчя — сила почуттів, просякнута гумором і радістю, а в погляді й характерних обрисах губ — непереборна жага життя. Так, це була Ханна.
Відвідувачі кав’ярні раз у раз крадькома позирали на дівчину, навіть кельнер, який упадав коло неї більше, ніж потрібно було, здавалося, відчув у ній щось незвичайне. Вже своїм одягом — чудово скроєним костюмом з червоного сукна — це викохане дитя заможних батьків не пасувало до прокуреної богемної кав’ярні. До того ж вона сиділа біля самого входу, так, наче зайшла на хвилинку, хоча вільних столиків було чимало. Білих замшевих рукавичок вона ие скинула, кави навіть не торкнулася.
Міхаель відчув, як від її появи в грудях його розтануло щось черстве, а серце залило таке ж тепле почуття, як і тоді, двадцять років тому, коли після ночі на лавці в Тіргартені, ще мокрий від дощу, він уперше побачив у кав’ярні «Захід» Лізу. І як і тоді, це була не радість і не страждання; це була мить великого таїнства — мить вибору.
Але цього разу його почуття повив легкий смуток: «Ханиі» було років двадцять, щонайбільше двадцять два, йому ж — сорок сім. Різниця надто велика. І все- таки він сказав собі, бо мусив сказати: «Почуття не можна погамувати з власної волі. Або воно є, або його нема». Він не зводив з неї погляду, водночас гарячково міркуючи, як би зараз познайомитися з нею.
До кав’ярні квапливо увійшов довготелесий худий молодик — типовий німецький інтелігент з високим чолом, зачесаним назад волоссям і в рогових окулярах. Він сказав:
— Вибач; Шарлотто, мене затримали в редакції.
* Вони пішли. Лівий бік Міхаелевих грудей обсипало жаром. Він спитав кельнера, перепитав знайомих відвідувачів — ніхто не знав, хто вона, ніхто раніше не бачив її в цій кав’ярні.
Не один тиждень Міхаель намагався дізнатися, хто вона. Шарлотти він більше не зустрічав.
Взимку 1930 року Міхаель поїхав до Парижа на прем’єру «Карла і Анни». Ставив спектакль Гастон.Бату, Маргарита Шамуа грала Анну. Міхаелеві й на думку не спадало, що йому відведено роль «ambassador of goodwill» 2. В його ложі сидів німецький посол фон Геш, який наступного дня влаштував прийом на честь Міхае- ля. На прийомі були присутні чоловік сто, серед них французькі міністри, ті самі міністри, що через десять років запроторили Міхаеля як емігранта-антифашиста до концентраційного табору.
За кілька тижнів Міхаель повернувся до зовсім іншої Німеччини. Раптове, запаморочливе падіння цін на нью-йоркській біржі 1929 року, після якого настала небачена досі світова економічна криза індустріального віку, в Німеччині почала виявляти свою руйнівну силу аж наприкінці 1930 року. Машина німецької економіки деякий час працювала ще за інерцією. Вона зупинилася, так би мовити, за одну ніч, коли світовий ринок уже не міг приймати експорту німецьких готових товарів, на якому трималася вся економіка Німеччини.
Мільйони людей опинилися без шматка хліба, ще мільйони працювали тільки три дні на тиждень. Якщо сюди долучити жінок та дітей, то виходить, що двадцять мільйонів животіли в безпросвітних злиднях. Безнадія охоплювала сім’ї, кількість членів дрібнобуржуазної на- ціонал-соціалістської партії невпинно зростала.
