одному санаторії, де проходив загальне обстеження, то й Міхаель зупинився в тому ж санаторії. Після кількаденного обстеження, Палленберг заявив, усміхаючись, як може усміхатися лише людина творчого розуму:
— Всі мої органи здорові — тільки я хворий!
Доглядальницями в санаторії були черниці-католнч- ки. Через кілька днів Міхаель завважив, що старша сестра — повногруда особа, обличчя якої пашіло трояндою з-під накрохмаленої білої шапочки,— закохалася в нього. Знайшла вона і як висловити свої почуття — піклувалася про нього, як мати. Міхаель був зворушений.
Якось, переглянувши його білизну, зацерувавши дві пари шкарпеток і вимивши гребінця та щітку, вона по- материнському суворо сказала йому, що треба купити нові домашні капці, бо старі вже геть стопталися. Мі- хаель зразу подався до міста. Він мав намір придбати заразом і дорожній несесер:
На площі Макса-Йосифа він зустрів одного співробітника «Тагебух»— Йозефа Борнштейна, перу якого, на думку Міхаеля, належали найкращі статті, написані німецькою мовою. Як не дивно, але Борнштейн також збирався купити дорожній несесер. А може, тут не було нічого дивного? Може, німецькі антифашисти серцем вже відчували те, чого вони ще не осягли розумом: що їх чекають нескінченно довгі й важкі мандри по всьому світі?
Вийшовши з крамниці, вони з вузького провулку побачили, як через площу, пригинаючись, біжать люди, ніби втікаючи від якоїсь невидимої небезпеки. Стало тихо- тихо, але ця тиша виявилася зловісною: уряд Гельда подав у відставку, а мюнхенські нацисти вже влаштовували полювання на антифашистів.
Наступного ранку старша сестра спорядила Міхаеле- ву валізу. Підвівшися з колін і ніяково всміхаючись, вона спитала, чи можна їй провести Міхаеля до вокзалу.
В таксі його обсіли гнітючі думки. Невже все, про що він мріяв вісім голодних років богемного життя, що потім творив тяжкою працею протягом двадцяти років, невже все це тепер буде перекреслено — серце і зміст його життя? Невже і його ім’я тепер забудуть у країні його мови? У «Фелькішер Беобахтер» кілька тижнів тому вже з’явилася стаття про нього, сповнена погроз і розгнузданої лайки. Чи пощастить йому взагалі перебратися через швейцарський кордон? Тут Міхаель мимоволі посміхнувся: «Поки що обставини складаються для мене сприятливо — те, що мене супроводжує до поїзда доглядальниця у вбранні черниці-католички, виглядає так, ніби я — хворий з консервативними поглядами».
Він саме зібрався зайти до вагона — вони вже подали одне одному руку на прощання,— коли старша сестра, раптом спаленівши,— добула з-під просторих своїх шат букетик фіалок і простягла його Міхаелеві. Від збентеження обоє не знали що сказати.
Поїзд рушив. Сестра поволі підняла руку й помахала— ледь-ледь, самими пальцями. Він дивився назад — вона стояла вся чорно-біла, сама-самісінька на безлюдному пероні, Вона ще раз поволі й несміливо підняла руку.
Міхаель щасливо минув швейцарський кордон. '(А вже другого дня політичних емігрантів почали знімати з поїздів). Він поїхав до Цюріха.
Почалася його друга еміграція. Вона тривала сімнадцять років.
7
Міхаелеві сповнилося вже п’ятдесят років, і двадцять п’ять з них він провів у Берліні, що був його робочим місцем, майстернею його думок і почувань, його життям. Щороку, коли він виїжджав на літо з міста, його дуже скоро починало
