непереборно тягти назад. І щоразу він дочасно повертався до Берліна, сходив на Ангальтсько- му вокзалі, радий, що знову потрапив до наелектризованої столиці Німеччини. Міхаель добре розумів, чому Макс Палленберг, повернувшися з п’ятнадцятимісячної подорожі навколо світу, на його запитання, що справило на нього найбільше враження, сяючи від радості, відповів: «Берлін!»
Тепер вороття не було. Це тяжке почуття не полишало його сімнадцять довгих років, день при дні, однаково — в горі чи в радості. Повсякчас, за будь-яких обставин, вічно, як дихання, супроводжувало його гнітюче усвідомлення того, що немає вороття до Німеччини, до його кабінету, до його життя, природи, з якою він почував себе нерозривно зв’язаним, ніби був її часткою — долиною, деревом, річкою літнього вечора. Його життя перестало бути його життям. Він неначе роздвоївся, розколовся надвоє.
Коли 1934 року в Лондоні на банкеті Пен-клубу, влаштованому на честь німецьких письменників-емігран- тів, Герберт Уеллс виголошував промову про творчість Міхаеля, йому знову й знову спадала думка: «Сам він може жити в себе на батьківщині». Поневіряючись по різних європейських країнах, Міхаель з недвозначного відтінку зловтіхи та холодного співчуття колишніх своїх шанувальників помічав, що акції письменника, відірваного від своєї батьківщини, падають на біржі авторитету так само стрімко, як і вартість поганеньких цінних паперів. І з усім цим він змирився, незворушний, вамкнений у собі. Він залишився сам.
Новий нацистський президент академії, членом якої був Міхаель, надіслав йому друкованого папірця з запитанням, чи визнає він, Міхаель, націонал-соціаліст- ський уряд. Якщо ні, то його виключать з академії. «Вам треба лише написати «так» чи «ні». Міхаель не написав нічого. Навіть просте' «ні» здавалося йому поступкою.
Влітку 1934 року у «Цюрхнер цайтунг» він прочитав, що за антивоєнний роман «Людина—добра» його позбавлено німецького громадянства. Це був удар у серце. Міхаель зупинився посеред вулиці з газетою в руках. У грудях було порожньо. Тепер і він належить до тих поставлених поза законом, ряди яких постійно поповнюються протягом тисячоліть і які в свій особливий спосіб платять за те, що не гасне світло. А він же хотів тільки робити свою справу...
Міхаелів син Андреас жив у чудовому хлопчачому інтернаті при інституті Монатана під Цюріхом. Раз на тиждень він наїздив у місто до Міхаеля й щоразу привозив із собою список прохань. Якось на першому місці з’явилося товсто підкреслене: «Складаний ножик».
Згодом Міхаель не без гордощів згадував розмову про той ножик. Він сказав:
— Я знаю, що таке складаний ножик для хлопчика, й охоче купив би його тобі. Але ж ти можеш порізатись.
Шестирічний Андреас якусь хвилину мовчки ступаз поруч Міхаеля й нарешті відповів:
— Але ж якщо ти не купиш мені ножика, тату, то як же я доведу тобі, що не поріжуся?
Переконаний логікою сина, Міхаель купив йому складеного ножика.
Влітку 1935 року Міхаель закінчив роман «Супутники снів», що його почав писати ще-в Берліні. Книжка вийшла в амстердамському видавництві «Кверідо», при якому досвідчений видавець-емігрант доктор Ландсгоф створив відділ німецької літератури. Це була неоціненна його заслуга перед німецькими письменниками, що в еміграції, разом з батьківщиною, втратили й можливість друкуватися.
Восени 1936 року «Кверідо» видало повне зібрання Міхаелевих творів, які в Німеччині були заборонені й спалювались. Те, що його книжки знову можна читати не тільки в перекладах, але й рідною мовою, незважаючи на всілякі «заборонити й
